10 років тому, та ж сама людина так само ходила з тим же самим мегафоном і пере­конувала усіх, що всі скоро по­мруть, що буде рак і «повний капець», бо у нас запрацював завод сухих будівельних сумі­шей фірми «Хенкель». Ек­зальтовані жіночки різного віку закочували очі і заламували руки «Все, потрібно втікати, допоки нас усіх тут не вимо­рили». На перший раз прой­шло. Людина з мегафоном не здобувши підтримки й тре­тини миколаївців, стала місь­ким головою. Купились люди на екологію. Потім були інші скандали. Найперше закрили усі газетні кіоски. Ліквідували сайт міськради. «Непроплаче­на» преса співала дифірамби новому «месії», а хто спроб­ував написати своє бачення – доходило аж до вимог до сесії райради заборонити пи­сати про Ігора Хімчака щось нехороше. Можна було тільки хвалити і захоплюватись. Із «Хенкелем» колишній еколог Хімчак став кращим другом, отримував подяки за співпра­цю. Діяльність розпочав із підвищення геть усіх тарифів. Норми споживання води у нас стали вищими, ніж у Києві чи Нью-Йорку. Потім виявилось, що у нас погано «лежить» водоканал і вирішив його міський голова разом із ситу­ативною більшістю сплавити у концесію. Мовляв, усе, ар­магеддон, пропадемо без кон­цесіонера, як ксьондзові кача­та. Потім виявилося, що нам потрібен інвестор. Вирішив голова побудувати завод із ви­готовлення хімічних добавок для ливарного виробництва. Навіть місце пригледів – мало не на березі Дністра. Відкрили ряд кримінальних справ, дех­то і вироки отримав, але голо­ву це не насторожило. Потім був гучний скандал, про який написали геть усі українські ЗМІ. Решту і писати гидко, бо все ще свіже в пам’яті. Тепер доводить у суді, що все під­става, що…

Якби не нищив пресу – сьо­годні не мав би тих проблем. Одним словом, поки 5-й рік суди та адвокати тягнуть із нього гроші, вирішив розпоча­ти новий похід «у мери». Тема об’їжджена – екологія. Тепер ідею підкинув колишній опо­нент, а сьогодні друг і права (а може й ліва) рука Володимир Паньків. І знову стара пла­стинка : «всі скоро помруть, буде рак і повний капець», і знову екзальтовані жіночки різного віку закочують очі і за­ламують руки «Все, потрібно втікати, допоки нас усіх тут не виморили». Дежавю.

А ще було світопредстав­лення із газом із ущільнених пісковиків (більше відомого, як сланцевий газ). Уся «Сво­бода» та їхнє керівництво райради знову ж постійно го­ворили про новий армагед­дон, рак, отруєну воду і зажер­ливих американців. Йшлося про фірму «Шеврон», чиї фінансові можливості значно перевищують бюджет дер­жави Україна. Не допустили. Щоб підстрахуватись, у центр Юзівського родовища, у Сло­вянськ росіяни ще й ввели бойовиків Стрелкова. Я до­тепер не вірю, що там йшлося про щось інше, ніж про можли­ву загрозу прибуткам Газпро­му. На сьогоднішній день ми вже давно забули б про росій­ський газ і самі продавали б його Європі. Результат: газ в багатій Україні втричі дорож­чий, ніж у бідних США. При цьому ще й до вугілля хитру формулу вигадали. Газ у нас рахується по ціні Дюссельдор­фу, а вугілля по ціні Амстерда­му. Не забули ще й по кілька десятків доларів накинути за «доставку». Тим часом у світі пробурили мільйони сверд­ловин із гідророзривами і не сталось жодної аварії, не кажу про екологічну катастрофу. Жодної. А ми… На тих землях втрачаємо кращих своїх синів. І ще не відомо, коли і чим це все закінчиться. А могло бути інакше. Коли колишні стрел­ковці у Сирії пішли захоплю­вати американський завод, то і винищувачі, і ударні гелікоп­тери за лічені хвилини підго­тували для раші сотні новітніх мертвих невідомих героїв. На цьому й закінчилось ОРДЛО у Сирії. І в нас би було щось схоже. Але…

Коли ми десь увійшли у військовий ритм, потрохи ого­втались та навели порядок із армією, було запущено ще один сценарій дестабілізації. Найнезручнішою кісткою у мо­скальському горлі був Львів – найбільше україномовне місто світу. Колись ще випливе, хто отримав орден, а може й зван­ня «герой раші» за цю блиску­чу спецоперацію. Це не моє визначення. Так твердить ге­нерал-майор СБУ, професор і наш земляк родом із Сколього Віктор Трепак. В його активі справи судді-колядника Звари­ча, «діамантових прокурорів», чорної каси партії регіонів, за­тримання Пукача та ін. Ос­новна мета – дестабілізувати ситуацію у найбільш стійкому і патріотичному місті. На ви­конання кинули всю агентуру, активну і зарезервовану. Тре­ба визнати, що до часу їм усе вдавалось. Запалили смітник, потім почали працювати із міс­цевими радами. Всюди активі­сти за вже відомим сценарієм кричали «Армагеддон, рак, усі виїдемо і повмираємо». З того справдилось частково тільки те, що декілька мільйонів таки виїхали, але не від сміття, а на заробітки. Значна частина із них -безповоротно. Це най­більш мобільна та грамотна частина наших людей, які мог­ли розбудовувати і зміцнюва­ти державу. Тепер зміцнюють і розбудовують інші держа­ви. Ми – унікальна країна! Із останніх сил вчимо, лікуємо і виховуємо молодих людей, щоб їх абсолютно безкоштов­но отримали економіки інших країн. Вони отримують моло­ду, здорову і освічену робочу силу, не вклавши у них і цен­та,а на утримання наших ста­рих і немічних ми у них зичимо та ще й із чималими відсотка­ми. Оце справжній армагед­дон, та чомусь це нікого не хвилює. А наші тим часом працюють там і чомусь їх не ціка­вить, чи є плівка і чим пересипають тамтешнє сміття. Там кожен займається своєю справою, а не вчить професіоналів, не маючи ні знань, ні досвіду. І все у них добре, бо не всі у них такі мудрі, як у нас. Хоч у Франції 17% мають вищу освіту, а в Україні 70%. Лихо з розуму.

Про саме сміття вже стіль­ки написано, що й повторю­ватись не хочу. Зверну увагу тільки на кілька моментів. Бойовий авангард екологів: бухгалтер, напівграмотний економіст, історик-провокатор (не тільки за визначенням О. Синютки), колишній есдек (о), який 13 років не може знай­ти собі бодай якусь роботу, декілька помічників, які ніде не можуть себе реалізувати і отримують, у кращому разі, мінімальну зарплату. На які гроші живуть, заправляють свої автомобілі, зрештою, хар­чуються? Невідомо. У мене завжди викликають підозру люди, які не можуть зароби­ти собі на найнеобхідніше, але обіцяють ощасливити усіх. Тільки дайте їм гроші. Із бюджету, до наповнення яко­го вони жодною мірою не до­клались. Дайте їм мільйони і вони «затендерять», тут вони знають що робити. А резуль­тат – такий як із тим мільйо­ном доларів, на котрий ніби вже і карти захоронення мали збудувати, і техніку та сміттє­сортувальну лінію придбати. Ну ніяк я того мільйона знай­ти не можу. Він не інфільтрат, в пісок не пішов. Мовчок. Ще й ображаються, коли про це нагадуєш. Точно знаю одне: «Екотех» екологів не влашто­вує перш за все тому, що ком­панія заявила: «Ми працюємо тільки по білому – без готівки, без «відкатів» , тільки по зако­ну».

Важко пояснити, чим ке­руються «активісти», які у тому питанні жодного понят­тя не мають, але із виглядом експертів висловлюють свою думку. У мене також на деякі речі є відмінні від загальноу­сталених погляди, та не лізу вчити медиків чи працівників культури. Загалом, варту­вало б нам усім задуматись над деяким збігами. Якось у нас екологічні протести відб­уваються дуже дивно. То під вибори Путіна, то перед чем­піонатом світу з футболу в Росії. Дуже вже би доречно, на думку фсбешників, вигля­дав завалений сміттям центр Львова, якби туристи дорогою із раші вирішили ще й на пло­щі Ринок кавою посмакувати. Про все забули – про роботу, про суди, про сім’ю (в кого є) – працюють, відробляють, мало із шкіри не вискочать. Органі­зовують АТОвців на протести проти того, що у них і так не забирають, знову видумують різні лякалки і небилиці.

Поряд життя іде своїм шля­хом. Якщо не враховувати вій­ни, а її ми мусимо враховувати завжди, кожну хвилину. Кожен наш успіх – це постріл у воро­жий бік. Як на мене, єдиний шлях до перемоги – зробити країну успішною, процвітаю­чою, могутньою економічно і духовно. Більшість із нас так і робить. Вже сьогодні місто очікує із області 16 млн. на свій розвиток. Ще стільки ж, маю надію, отримаємо до кін­ця року. Роботи багато, щоб максимально попрацювати влітку, до осінньо-зимової сльоти. І вже за декілька років Миколаїв перетвориться на маленьке і затишне європей­ське містечко, де жити захоче багато хто.

Не про те я збирався пи­сати. Але чергова порція без­глуздої істерії навіяла такі думки. А розповісти хотів про наступне.

Напередодні Дня Матері у Сихівському районі Львова місцева влада організувала концерт. Запросили ансамбль «Ватра» і Василя Зінкевича (не буду перераховувати всі його регалії і звання, одного прізвища достатньо). Вщент заповнений зал кінопалацу ім. Довженка на Сихові… Біль­шість місць вділили працівни­кам госпіталю, куди привозять на порятунок наших хлопців із війни. Лікарі, медсестри, санітарки, матері, дружини і діти поранених. Таке ось свято для них. Були і пацієнти, яких врятували. До сліз зворушли­во говорив воїн, який сімох по­ранених товаришів витягнув із поля бою. Сам прострілений і посічений осколками, зго­дом переніс 52 операції і таки вижив! Були старі і нові пісні, було багато овацій і теплих слів, були сльози у залі та на сцені, було багатотисячне «Многая літа!» Львову, львів’я­нам і нашим захисникам. Усім – і артистам, і публіці вдалося створити неповторну сімейну атмосферу, де кожен почував себе часточкою одного чогось великого і значущого.

Ми з дружиною також не почували себе на тому святі патріотизму і доброти гостями. Я думав собі, що ось ці втом­лені хірурги чи їхні помічники після героїчних зусиль, коли вдається від смерті відвою­вати ще одне молоде життя, повертаються пізно ввечері додому, а навколо чисто і охай­но, повітря наповнюють п’янкі аромати весняного цвіту, а не невивезеного тижнями сміт­тя, як було ще в той час торік. Вони й не знатимуть, що є не тільки патріотичний Львів, як флагман українства у всьому світі, а й маленький Миколаїв, котрий зумів не опуститись до жлобства та дріб’язковості, і, попри всі намагання пев­них деструктивних сил, довів, перш за все собі, а потім і всім іншим, що всі проблеми ми здатні вирішити самі і ніякі спроби зробити із нас рогулів успіху не матимуть. Мабуть, львів’яни і не знатимуть усьо­го цього, та головне, що знати­мемо це ми.

Ярослав Муха

Світлина архівна