ЛАСИЙ ШМАТ МИКОЛАЇВСЬКОГО МІЛЬЯРДА ГРИВЕНЬ

Як би перед вами постала можливість заробити один мільярд гривень за відносно короткий проміжок часу і при відносно мінімальних затратах – з якою заповзятістю ви б взялись за цю справу? Таке питання я задала собі і задаю його вам. Гадаю, більшість відповідей буде такою, що кожен з нас готовий вкластись максимально, щоб в кінцевому рахунку отримати бажаний мільярд і малоймовірно, що питання перепон матиме у даному контексті вагу чи значимість. Певна, будуть віднайдені можливості якщо не обійти ці труднощі, то однозначно способи знецінити їх до рівня непотребу.

І де закопаний цей омріяний мільярд?

В околицях Миколаєва та Тростянецької об’єднаної територіальної громади. На території у кілька гектарів, яка цікава певним бізнесовцям з погляду утворення ще одного промислового кар’єру. Саме на таку орієнтовну вартість оцінені потенційні запаси видобутку піску експертами у цій галузі. Не буду стверджувати, що це саме так, але судячи з потуг які певні промислові кола вкладають, щоб за будь-яку ціну отримати безперешкодний доступ до риття промислового котловану свідчить, що такі розрахунки є неперебільшеними, а ймовірно ще й занижені. 

Василь Петрик, доцент кафедри «Реставрації та реконструкції архітектурних комплексів» НУ «Львівська політехніка» демонструє представникам влади та бізнесу територіальне розміщення фортифікаційних споруд

У чому проблема?

Хтось справедливо може зауважити, а що поганого у тому, якщо приходить інвестор і впроваджує промислові проєкти, сплачуючи податки до місцевого бюджету? Ні, нічого поганого у цьому немає, якщо при цьому не руйнують інший скарб, вартість якого перевищує не один мільярд гривень.

Мова йде про фортифікаційний комплекс «Миколаївська фортеця», побудованого ще австрійцями на теренах Миколаївщини. Історики та знавці військової справи одностайні у думці – це геніальний задум оборони та захисту (для свого часу) проти російської навали, втілений австрійськими інженерами. Багато хто з місцевих мешканців може дорікнути, як власне і бізнесовці, що претендують на цю територію – що по факту більшість фортифікаційних споруд, з плином часу, вже похована у землі, немає там нічого цінного. Немає вражаючих погляд та уяву дзотів чи фортифікаційних укріплень!

Поважні історики, а це добре знаний і миколаївчанам професор, доктор історичних наук Леонтій Войтович та його колега, доцент кафедри «Реставрації та реконструкції архітектурних комплексів» НУ «Львівська політехніка» пан Василь Петрик, як і інші історики, що відвідували дану пам’ятку з метою наукового ознайомлення, запевняють – ця місцина є унікальною з погляду уцілілих фортифікаційних укріплень часів Першої світової війни на теренах нашої держави.

Леонтій Войтович, професор, доктор історичних наук інформує місцеву владу про необхідність збереження важливої історичної пам’ятки “Миколаївська фортеця”

 Отримати зараз – це бажаніше, ніж працювати на перспективу

Як і у випадку з піском, на який претендують бізнесовці, велика частина об’єктів похована під насипом землі і потрібно докласти зусиль, в тому числі і фінансових, щоб бажаний ресурс витягнути на поверхню. І якщо у випадку з розробкою піщаного родовища дивіденди отримають в більшій мірі його потенційні власники, то у випадку реалізації проєкту відновлення фортифікаційних споруд – Миколаївський район має реальні шанси збагатіти.

Видобуток піску, який вже здійснюється на Миколаївщині дає певні відчислення до бюджету. Це факт. Втім,  такі проєкти є тимчасові і не розвиткові для місцевої громади. І це теж факт. Тобто, ця справа є вигідною доти, доки не вичерпають промисловий ресурс. Далі необхідно витрачати кошти на рекультивацію великої «промислової діри-котловану» та відновлювати зруйнований ландшафт.

На противагу цьому «Миколаївська фортеця», як на мене, виглядає кращою з погляду бізнесової перспективи. Це проєкт так би мовити «вічний». Він немає терміну вичерпності. Також це великий розвитковий проєкт. Адже запуск туристичної атракції «Миколаївська фортеця» масштабом у кілька гектарів породить численну обслуговуючу інфраструктуру (готелі, ресторани, відпочинкові комплекси тощо), де буде задіяна місцева громада на повну потужність. Адже бажання людей відвідати історичний об’єкт не зникне ані за рік, ані за чверть століття, ані через тисячі років. Рентабельність такого проєкту є дуже високою і неспівставна з проєктом потенційного нового родовища піску.

Історики, місцева влада та зацікавлені в розробці кар’єру представники бізнесу на місці оглядають фортифікаційні споруди

Тоді чому існує конфлікт?

Як я написала на початку як би перед вами постала можливість заробити один мільярд гривень за відносно короткий проміжок часу і при відносно мінімальних затратах…

Будучи також зайнятою у підприємницькій сфері я цілком розумію бажання ділових кіл, які претендують на дану територію, при мінімумі затрат – отримати максимум прибуток. Але, знову ж таки, як на мене, така філософія бізнесу – це данина лише періоду часу дикого капіталізму, коли процес нагромадження статків нівелює будь-які цінності: матеріальні чи духовні.

На превеликий жаль, у такій системі економічних координат нас перетворюють на споживацьке суспільство, яке вчать не думати про наслідки своїх дій навіть на найближчу перспективу. Щоденний посил рекламних просторів просочуючись у кожну клітину нашого мозку сповнює наш розум виключно  єдиним лейтмотивом панівного бажання: отримати все і негайно, і у повному обсязі. Все решта – немає жодної цінності.

Чи це погано? Ні, це непогано. Це трагічно. І трагізм у тому, що замінюючи історичне надбання на культуру грошового папірця, нехай навіть і у розмірі одного мільярда чи більше, ми перетворюємо себе, свою землю на дешевий товар, який буде цікавим окремим постатям лише до певної пори, а що далі нас очікує? Бо дивлячись на долю окупованих територій Донеччини та Луганщини, які перетворені часом та певною політикою на суто промислові райони стає вкрай моторошно. Спершу на цих територіях викорінювали кожного, хто подавав найменший голос на захист збереження культурної спадщини цього краю. Далі прийшла промисловість з обіцянками та запевненнями необхідності розвитку економіки, залишивши після себе гігантські площі зруйнованого ландшафту.  І завершилась ця епічна картина руйнації – кривавою війною на Сході, яка поховала, в тому числі і чимало миколаївчан та мешканців Миколаївського району…

Зволікання – злодій часу

Наша історія, наше культурне надбання – це не ефемерна і не віртуальна річ. Цей культурний прошарок захищає нас, як озонова оболонка землі, від вторгнення чужинців на нашу землю. Хто нам може гарантувати, що обмін Миколаївської фортеці на гроші сьогодні не стане причиною вигнання нас та наших дітей з нашої ж землі завтра?

І на завершення: зволікання – це злодій часу. Звісно, місцева районна та обласна влада, якій під силу розв’язати цей Гордієвий вузол, може виявляти і надалі певну відстороненість, посилаючись на якісь там бюрократичні процедури. Але не думаю, що це демонстрація виваженості, скоріше – слабкої позиції. Бо якщо влада зацікавлена і в коштах, і в збережені історичної спадщини – то Миколаївщина, зокрема у цьому відношенні, багата на ресурси. І на превелике щастя вони не лише промислові.

Ірина Телька

 

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *