Наталя Муха – це панночка, яка відома миколаївчанам, і не лише, як мисткиня театрального та культурного простору Миколаївської громади. Вона, та її творча команда народного театру «Хліб», створюють і пишуть історію рідного краю. І в мене немає сумніву, що прийдешні покоління вивчатимуть цих митців на сторінках книг про Миколаївщину.
Та окрім цього, молоді люди, вже упродовж трьох місяців, безперестанку займаються питаннями вимушених переселенців, організувавши велику справу з їхнього поселення та забезпечення добробуту на теренах місцевої громади. Діяльність їхня така велика, що потребує окремої розповіді.
Втім, для мене було важливим дізнатись та зрозуміти, що забезпечує цій команді волонтерів безперервний рух? Як їм вдається горіти і не спопелитись?
Вашій увазі, шановні читачі, розмова з громадською діячкою Наталею Мухою.
Ред.: Наталю, як тобі вдається емоційно не втрачати рівновагу упродовж такого тривалого часу волонтерства?
Н.Муха: Рівновагу втрачено. Надовго. Балансування і емоційні гойдалки на сьогодні трансформувались в обмежене «нормальне спілкування» і пріоритетність завдань. Не дозволяла собі емоційних викидів від початку війни. Сльози заблоковано ще 24 лютого. Ні, це не «ок», просто, знаючи себе, усвідомлюю, що заплачу, розкисну і це буде надовго. Миттєве реагування на запити змінилось на глибший аналіз і доцільність.
Ред.: Чи використовуєш ти якісь практики чи прийоми, щоб зберігати працездатність на високому рівні?
Н.Муха: Сон, як заряд бадьорості, не працює. Точніше, продуктивність після сну різко зменшилась. Тривожність заморозилась, страх є, але десь, мабуть, спрацьовує інстинкт самозбереження. Енергетичні напої не працюють, алкоголь не працює. Тільки результат. Фізично не важко, проте важко емоційно налаштуватись на фізичну працю. Теперішня безцінна валюта – вдячність, світська бесіда, гумор, визнання, що все недаремно. Бо, коли три місяці без зарплатні і нормальної комунікації з рідними, коли «експерти з поліції моралі» закидають про темні волонтерські справи і натякають на «можна подумати, що ви то задурно робите» хочеться послати вслід за кораблем.
Щодо практик. Час від часу організовуємось на тімбілдінги. Музика допомагає. Музика реально допомагає. Може, трохи пафосно прозвучить, але пісня має здатність розбудити духовність, патріотичність і тих трьох китів – Віру, Правду і Вірність ідеї, які має твоя команда, інакше, чого б вони стільки працювали «просто так»?! І ще почуття провини, що в нас тут спокійно. Воно рухає, бо історії людей, які опинились тут, або виїхали – це просто апокаліпсис. Це неправильні практики, але так воно зараз працює для нас.
Ред.: Як з цим викликом вдається впоратись твоїй команді? Чи були випадки емоційного вигорання у вашій команді і як ви з цим справлялись?
Н.Муха: Моя команда переважно мистецька. Це і плюс, і мінус. Плюс, бо генеруємо гумор і обіймаємось серцями. Мінус – бо серця вже добряче порепані і кришталь крихкий. Але, поки ми в команді нам не доводиться самозцілюватись, бо у разі «форс-мажору» кожен в кишені має пластир і обов‘язково наліпить на місце, де болить. І ми продовжуємо працювати далі, бо усвідомлюємо, що маємо один для одного пластир, а хтось в окопах використовує турнікет.
Ред.: Що стало найбільшим викликом для тебе у цій роботі?
Н.Муха: Страх, що я не впораюсь. Мабуть, через те що мені 33, а я й досі не знаю, ким хочу бути, коли виросту. Усе, що я робила впродовж свідомого життя базувалось на інтуїції та емпатії. Я не знала, чи зможу організувати, змайструвати, бути ефективною? Чи достатньо високі мої моральні засади? Чи емоційність, експресивність не завадить виконувати завдання? Чи кредит довіри буде виправданим? Чи залишаться поруч друзі? Здається все гаразд!
Ред.: Що для тебе волотерство?
Н.Муха: Волонтерство – довгий і тернистий шлях до результату. Деякі стежини були протоптані раніше. Ми не вперше робимо щось без чогось. Результат – ось вона своєрідна веселка після грози. Те, чого ми чекаємо. Найважливіше в цій системі -люди. І знаєш, ті, хто залишаються поруч, коли навкруги темно – безцінні.
Розпитувала Ірина Телька
