Так описує біженців громадська діячка та волонтерка Наталя Муха, яка, спільно з однодумцями, вже з перших днів війни організувала центр тимчасового перебування для біженців у Миколаївській громаді. На базі місцевого будинку просвіти в наявності є 40 спальних місць, гаряча вода та навіть гарячі обіди якими можуть скористатись люди, що змушені були полишити свої домівки.
«Перший день ми всі сиділи в новинах, другий день ми всі плакали, а третій день ми прийшли і зробили тут тимчасовий прихисток. Сьогодні у нас Житомир, Суми, Харків, Київ. Це транзитом на 2-3 години, на 2-3 доби. Ми їх зустрічаємо на вокзалі, ми їх відвозимо, співпрацюємо зі старотсинськими округами. Нам допомагають наші друзі «Рідна оселя», «Підвал-бар». Вони нам один раз на день доставляють обіди», – розповідає Н.Муха.
Загалом у центрі вже змогли отримати допомогу та прихисток понад 200 осіб. Долі людей, яких сюди закинула війна, вражають масштабом горя. Ліда Іванівна (ред.: на прохання наших співрозмовників прізвище ми не вказуємо), пенсіонерка, разом із сином приїхала з околиць столиці. З болем в очах каже, що стоїть на порозі розпачу, бо вже вдруге змушена втікати від війни.
«Розумієте у чому справу. Ми ж у 2014 році змушені були виїхати з Рубіжного через окупацію Донбасу. Ми оселились під Києвом. Син зміг працевлаштуватись. І все було добре. А зараз ми знову змушені втікати. У нас вже нічого немає ні речей, ні житла. До того ж я онкохвора, потребую постійно ліків. І розумію, що є тягарем для свого сина. Ніхто не вірив, що війна розпочнеться».
Інша наша співрозмовниця, яка знайшла прихисток у тимчасовому центрі для переселенців, пані Ніна, разом з дітками семирічним Антоном та 16-річною Олександрою, приїхала до Миколаєва з Житомира. Жінка не стримує сліз, адже залишила у своєму краю і чоловіка, і все своє життя, яке будувала роками.
«Перші дні у Житомирі було дуже все спокійно. Ми думали, що вони не дійдуть до Житомира, але за останні дні вони зруйнували вже дуже багато у місті. Всі перелякані, всі тікають, шукають якусь допомогу. Там залишилось все наше життя. Зараз ми їдемо, ми не знаємо куди ми їдемо і що ми будемо робити… Я не очікувала, що нас так приймуть, це просто неймовірно всі організатори, всі люди, я не бачила ще таких людей. Вони за кожного, хто заходить у ці двері, вони за кожного переживають, піклуються. Хай бог дає їм силу», – поділилась своїми емоціяями пані Ніна.
Наталя Муха розповідає, що діти – є найбільш вразливою групою серед біженців. Деякі від пережитого починали заїкатись, інші – замикались у собі і не розмовляли ні з ким. Тому волонтери придумали низку програм, щоб відволікти людей від сумних дум та розважити. Крім того, у центрі новоприбулих забезпечують так званою соціальною коробкою, яка формується з першочергових предметів побуту (мило, шампуні, підгузки, якщо є потреба) та низки продуктів довготривалого зберігання.
Самі ж волонтери кажуть, що найголовніше, аби після перемоги, всі біженці повернулись до дому відбудовувати Україну звісно, що коштом ворога.
Відеосюжет
Ірина Телька
