Про життя вимушених переселенців у Миколаївській громаді: побут, житло, робота

Майже 14 млн жителів України змушені були втекти зі своїх домівок через російське вторгнення в Україну. Про це йдеться в заяві кризового координатора Організації Об’єднаних Націй в Україні Аміна Авада. Масштабів та швидкості такого переміщення ще не знала історія.

ООН запевняє, що понад 7 мільйонів українців перебуває зараз в інших країнах. Держприкордонслужба повідомляє про негативне сальдо у 2,8 мільйона.  Попри це велика кількість наших співвітчизників осіла також на західних теренах.

Станом на сьогодні у Львівській області у державних та комунальних закладах проживають 130 тисяч внутрішньо переміщених осіб, повідомляє голова Львівської ОВА Максим Козицький.

Загалом в області офіційно зареєструвались як ВПО 242 тисячі людей. З них понад 75 тисяч – діти, 110 тисяч осіб працездатного віку, понад 30 тисяч пенсіонерів та 8 тисяч осіб з інвалідністю.

Миколаївська громада надала прихисток, зокрема, майже 3197 тисячам внутрішньо-переміщеним особам (ВПО). Про це інформує очільник управління соцзахисту Олег Старовецький. Більшість «втікачів» мали з собою лише те, що встигли одягнути коли вибігали з дому під час масивного бомбардування.

Тож першочергово для Миколаївської громади постала задача обігріти, нагодувати, поділитись одягом, засобами гігієни. Волонтерські штаби, які утворились з перших днів війни у громаді, здається впорались з цим викликом на відмінно. Все необхідне на перших порах було акумульовано та адресно доставлено.

Але війна триває і надалі. І той запал, з яким місцеві громади сіл та Миколаєва кинулись допомагати, сповільнюється. Люди виснажуються та й ресурсів теж стає дедалі менше. Для більшості волонтерів стає справжнім викликом залучати гуманітарну допомогу. І попри це вони продовжують робити добру справу, бо відчувають гостру соціальну відповідальність.

Як облаштований побут ВПО?

Внутрішньо-переміщені особи (ВПО), що мешкають у школі села Устя, розповіли про свій побут та про те, що їх хвилює

Жити в умовах відсутності налагодженого побуту, особливо з маленькими дітьми, тривалий час – неможливо: психологічне навантаження перевищує запаси витримки. Поділилась своїми думками одна пані (ім’я не оприлюднюю з етичних міркувань), яка наразі мешкає в школі с.Устя.

«У мене двоє дітей. Гуманітарний набір продуктів, який нам видають, заледве вистачає на нас трьох. Я б могла це перекривати коштами допомоги від держави. Але останні виплати підтримки були ще у травні. Я не маю можливості купити дітям солодощі чи фрукти. Я вже не кажу про одяг чи взуття».

Що ж до справ щоденної гігієни, то це теж, як з’ясовується, не просто, судячи з розповідей тимчасових мешканців школи.

«На щастя у нас є гаряча вода, але щоб прийняти душ, потрібно вгадати з часом. Ми ділимо душову з місцевим клубом футболістів. Тому, коли у них тренування чи заходи – тоді ми не маємо можливості помитись. Або ж доводиться очікувати на завершення їхніх міроприємств. У душову ходять лише дорослі. Оскільки вона знаходиться на відстані від школи, то ж дітей після купелі з мокрою головою ніхто вулицею вести не буде. Їх ми миємо тут у школі, в мисці».

Крім побутових речей багато переселенців скаржаться, що взаємодія з місцевою адміністрацією – квола. По-перше, мова йде про правову підтримку. Люди виїжджали з небезпечних східних терен у перші дні війни поспіхом. Багато хто втратив документи. Інші, приїхавши у новий регіон, потребують консультацій щодо відновлення тих чи інших соціальних послуг. Зрештою,  виникає маса інших питань з якими б допомогли впоратись правники. У Миколаївській громаді діють центри надання безкоштовної юридичної допомоги. При бажанні, місцева влада могла б їх залучити до співпраці. Та чи залучала?

«Гаряче» питання житла

Вимушені переселенці зараз активно шукають можливості знайти інше житло, бо школи, слугували їм як тимчасовий прихисток, який потрібно звільнити до початку нового навчального року.

Значну частину тимчасових переселенців розмістили в спортивних залах та інших нашвидкуруч пристосованих великих приміщеннях — по кілька десятків, жінок, дітей, чоловіків, хворих і немічних, з домашніми улюбленцями, виснажених і страшенно знервованих. Проте, вже від сьогодні тих, хто знайшов притулок у навчальних установах,  просять шукати інше житло.

«Розумієте нам потрібно готувати школу до початку нового навчального року. Так від нас вимагають. Звісно, у ВПО ще є час, але про це варто потурбуватись заздалегідь. І я думаю, що міська рада мала б тут також долучитись до допомоги», – зауважує у спілкуванні з переселенцями директор Рудниківського НВК Ярослав Папуга.

Багато хто з ВПО вернувся на небезпечні терени, де активність фронту є більш відчутною. Бо винаймати житло більшість не в змозі, та й вільну квартиру,  або навіть кімнату, знайти вкрай важко. Бо попит на житло в західній частині України все ще залишається високим.

«Ми б можливо і спробували зняти собі житло. Можливо б у спілці з іншими. Проте, ціни є високими і знайти якесь помешкання вільним – дуже складно. Багато тих, хто з нами був від початку у школі вернулись хто на Харківщину, хто у Запорізьку область. Так, там все ще небезпечно, але ми розгублені. Бо з осені можемо опинитись без житла. Тож яка різниця чи тут, чи там?! Від кого нам очікувати на допомогу?!», – діляться своїми думками восьмеро жильців Рудниківського НВК.

Психологічної підтримки зараз потребують всі – тоді чому відмовляються?

Євген Фєдєчкін, фахівець з психологічного добробуту

Євген Фєдєчкін, фахівець з психологічного добробуту, розповідає, що у перші дні повномасштабного вторгнення та коли наплив ВПО був надзвичайно високим, міська рада Миколаївської громади виявила зацікавлення до співпраці з фахівцями в галузі психології, але на зацікавленні все і зупинилось. І попри те, що офіс організації «Дестигми» розташовується в Миколаєві, до послуг її фахівців звертаються інші громади.

«Насправді у нас є гігантський розрив між потребою в послугах і тим, що насправді надається. Чомусь у нас зробили акцент на гуманітарний контент, в сенсі матеріального забезпечення (місце ночівлі, продукти тощо). Але цей «гарячий», першочерговий етап подолано. Потреби людей – це не завжди про матеріальне», – прокоментував експерт.

І якщо на початку ВПО були  в гострому шоковому стані, зауважує Є.Фєдєчкін, то зараз приблизно всі в однаковому.

«Зараз допомоги потребують всі. Раніше ми розуміли що буде через тиждень, через два. Сьогодні ми не можемо спланувати завтрашній день. І це впливає на кожного з нас, на нашу продуктивність та комунікацію. Допомога фахівців є більш, ніж актуальною».

Чи можливо працевлаштувати тимчасових переселенців?

Виявляється що так! Можливо і з доволі непоганою оплатою праці. Принаймні про це свідчить інформація на сайті Львівського обласного центру зайнятості. Із посеред 2662 вакансій, які містяться у базі даних Львівської обласної служби зайнятості, у понад 230 пропозиціях роботи зазначена заробітна плата у розмірі від 15 до 40 тисяч гривень.

Зокрема 15 тисяч гривень працедавці готові платити водіям автотранспортних засобів, швачкам, машиністам екскаватора, слюсарю-електромонтажнику, токарю, шліфувальнику, виробнику м’ясних напівфабрикатів, начальнику виробництва, лікарю з ультразвукової діагностики та лікарю пункту з охорони здоров’я, інженеру з підготовки виробництва, завідувачу аптеки, головному енергетику, гідрогеологу, менеджеру (управителю) зі збуту або з постачання, трактористу, електрослюсарю підземному, зварнику тощо.

На винагороду за працю у розмірі 15-20 тисяч гривень можуть розраховувати машиністи екскаватора, ковалі-штампувальники і ковалі на молотах і пресах, лікарі різного профілю, комірник, машиніст бульдозера, теплотехнік, агент комерційний, слюсар-ремонтник і слюсар аварійно-відновлювальних робіт, бухгалтер, фахівець, монтер колії, логіст і майстер виробничої дільниці.

Заробіток від 20 до 40 тисяч гривень пропонується лікарям різної спеціалізації, інженеру-енергетику, бригадиру на дільницях основного виробництва, машиністу автогрейдера, машиністу механічного котка, агроному, водіям автотранспортних засобів, інженеру-конструктору, інженеру-програмісту, пивовару, апаратнику оброблення зерна та ін.

Філії обласної служби розташовуються і в Миколаївській громаді. Та чи хтось завдав собі клопоту організувати ярмарку вакансій для ВПО? Чи курси перекваліфікації? Особливо важливо це для чоловіків, яких у складі біженців сьогодення набагато більше, ніж серед тих, хто виїжджав із Донбасу в 2014–2015 роках. До речі, необхідність забезпечити роботою біженців прекрасно розуміють європейці, які йдуть шляхом не грошової допомоги, а працевлаштування. Тож було б добре, щоб інформаційні брифінги з «Миколаївського білого дому» розбавляли фактажем вирішення тих чи інших насущних питань, а не лише гарною картинкою.

Ірина Телька

4 коментарі

  1. Я помітив, що через якусь технічну проблему щник мій попередній коментар. Тому я продублюю його ще раз. Сподіваюся, що більше не виникатиме технічних проблем.

    Я як людина, що три місяці була у статусі ВПО саме у Миколаєві, не зміг пройти повз цієї статті. Миколаїв став прихистком для мене і моєї родини у один із найважчих етапів у житті. Він назавжди став для мене близьким і рідним. А оскільки я ВПО зі стажем – у 2014 вимушено залишив свою домівку через окупацію Луганська та переїхав до Києва, – то я добре розуміюся у проблемах ВПО з власного досвіду…
    Так от, чи є описане у статті правдою? Беззаперечно. Є чимало проблем у житті вимушених переселенців. Промовисті і наведені емоційні цитати людей, які звичайно ж знаходять і співчуття у читача, і підігрівають обурення через невирішеність проблем. От тільки я не до кінця зрозумів посил цієї статті. Чому авторка склала цей текст виключно у негативно-проблемних тонах? Чому хоча б одним реченням не згадати про те, що з перших же днів відкритого вторгнення Росії та величезного потоку вимушених переселенців до Миколаєва, місцева громада, посадовці різних рівнів, не байдужі миколаївці майже миттєво змогли зорганізуватися та скорегувати створення волонтерських центрів, Самооборони, мотивували працівників соцзахисту працювати ледь не 24/7, створили групу у Вайбер для комунікації ВПО між собою та працівниками по вирішенню багатьох питань, навіть за межею їх компетенції, та ще безліч тієї роботи, яку навіть я не міг помітити, але все це давало результат – люди мали змогу та отримували дах над головою (не чув про жодний випадок, коли б хтось залишався на вулиці), фахову консультацію та допомогу із питань відновлення документів та отримання матеріальної допомоги від держави, харчові набори та засоби гігієни (і це за умови того, що місцева громада мала і свої поточні потреби по соцзахисту нужденних; проте якимись надзвичайними зусиллями, безмежною енергією та компетентністю на межі якихось чарівних сил кожен причетний посадовець, волонтер, звичайний мешканець зробили неможливе – допомогли більше ніж 3000 осіб), постійне інформування про вакансії та можливості працевлаштування все у тій же Вайбер-групі, створеній Соцзахистом для ВПО. Мені боляче, що така величезна та складна робота залишається не поміченою та затьмарюється тезами «Шеф, всьо пропало!». Дуже велика стаття від авторки. Багато емоційного тексту. І отримавши емоційну накачку протягом статті читач отримує основний меседж в останньому реченні: «Тож було б добре, щоб інформаційні брифінги з «Миколаївського білого дому» розбавляли фактажем вирішення тих чи інших насущних питань, а не лише гарною картинкою.». То у цьому і є мета статті? То, головний посил читачам саме у цьому? Так от, я був невеличкою краплиною того самого «Миколаївського білого дому», коли за сприяння Міськради долучився до організації та часткового фінансування вантажівки гуманітарної допомоги із далекої Іспанії. Я був присутнім на регулярних зборах Міськради з волонтерами. Я побачив, що саме там знаходиться координаційний центр всіх тих процесів, які я описував вище і тих, про які, скоріш за все, і гадки не маю. Особисто я отримав повний карт-бланш для реалізації доставки гуманітарного вантажу і всебічне сприяння по будь-яких питаннях, які у мене виникали. Мене здивувало наскільки легко і без зверхності місцева влада пішла на контакт із зовсім незнайомою людиною. Коли у мене виникала потреба оформлення відправки та прийому гуманітарного вантажу, то для будь-кого із Міськради одразу не існувало питань перерви/обіду/закінчення робочого часу/вихідного. Все працювало як один добре налагоджений механізм задля допомоги ВПО. Я бачив там багатьох людей, які тим чи іншим чином допомагали нужденним, витрачали свій час, нерви та ресурси. На жаль, більш ніж за два місяці моєї невеличкої участі у роботі цієї машини, я не мав честі хоч десь перетнутися та познайомитись із авторкою цієї статті. Напевно вона також робила великий вклад по допомозі тим людям, про кого так емоційно написала. Мабуть. Адже всі ми намагаємось бути чимось корисними країні та оточуючим. І звичайно ж маємо не лише і не стільки запитувати, як пропонувати рішення та допомагати у їх реалізації.

    1. У статті не зазначено, що візит до ВПО здійснювався за присутності заступника міського голови Миколаївської міської ради та старост сіл. Крім того, присутнім був представник International Medical Corpss (IMC), який цікавився побутовими умовами перебування ВПО. Вочевидь, зараз всі допомагають у тій чи іншій мірі “переселенцям”, ЗСУ, фронту. Але ж не варто замовчувати і про питання, які залишаються відкритими.

      1. Звичайно ж замовчування проблеми не призводе до її вирішення. Тут Ви праві. Щоправда і однобічне формування суспільної думки, зосередженої на проблемах без інформуваня про чималі зусилля по вирішенню проблем та наявні успіхи, не можна назвати об’єктивним інформуванням. Я просто ділюся своїми враженями від прочитаного у статті та тим, що бачив та у чому приймав безпосередню участь навесні цього року. Маю надію, що сили всіх людей Миколаївської громади будут згуртовані та продуктивні, а інформування всіх процесів відбуватиметься всебічно та об’єктивно. І так, якщо можу бути корисним для інформаційного супровіду, то мої скромні ресурси у вгляді невеличкого YouTube-каналу із 68 000 підписниками до послуг Миколаївської громади. Разом переможемо.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *