У нашому світі, де сучасні гаджети забирають чи не найбільше нашу увагу, а такі цифрові платформи як TikTok, Instagram чи YouTube щосекунди тримають увагу глядача яскравими візуальними ефектами, незрячі залишаються по інший бік екрану. Вони не бачать кольорів, не ловлять ракурсів, не реагують на монтаж. І, здавалося б, усе це могло би стати підставою для ізоляції, замкненості, відчуття відчуження. Проте герої нашого матеріалу доводять протилежне. Навіть якщо ти немаєш змоги бачити світ у всьому спектрі його чарівності, це не обмежує тебе у можливостях проявити себе сповна. Вони не потребують жалю. Вони потребують партнерства. Простору, де їх чують, а не співчувають. І саме тому Лілія Кравченко та Тарас Мільчаковський — поетеса й музикант, кожен із яких втратив зір, але не втратив світло в собі, творять нову реальність. Їхні історії ще раз підтверджують: безвихідних ситуацій не буває. Потрібно діяти навіть коли увесь світ проти тебе.
Погляд, що бачить серцем
Лілія Кравченко — юристка за освітою, поетеса за покликанням. Її життя докорінно змінилося після втрати зору вже у дорослому віці, але не зламалося. Навпаки — стало глибшим і наповненим новими сенсами.
«Мене часто питають, як я живу без зору. А я питаю у відповідь: як ви живете без розуміння, що життя — це не тільки те, що бачиш, а й те, що чуєш, відчуваєш і твориш?» — каже пані Лілія. В одному з етерів на «Розділля 93ФМ» вона поділилась болючим зізнанням: “Не приховую. У мене був період, коли я хотіла накласти на себе руки. Та я спинилась і запитала себе: що ти зробила в цьому житті, чого досягла? І якщо Бог залишив мені життя — значить, не дарма». Це стало точкою внутрішнього перевороту. Пані Лілія не тільки знайшла силу жити далі: вона створила родину, народила дітей і знову повірила в себе.
У сілкуванні з нею приємно дивує той факт, що попри великі проблеми із зором Ліля не втрачає почуття гумору та самоіронії.
«Був кумедний випадок. Мій майбутній чоловік запросив мене на побачення, ще не знаючи, що я майже не бачу. Я прийшла, сіла навпроти, дістала коробочку, висипала жменьку таблеток і запила соком. Він здивувався. А я сказала, як є: я майже не бачу. Якщо це лякає — краще чесно зараз. Він узяв паузу на день. А потім зателефонував — і з того почалась наша сім’я».
Сьогодні пані Лілія живе у підтримці чоловіка і двох доньок, але не обмежує себе побутом. Вона презентує свої збірки, виступає на зустрічах, підтримує таких самих, як вона, і доводить власним прикладом — не можна здаватися.
Тарас Мільчаковський не бачить від народження. Але це ніколи не було для нього перепоною ні в освіті, ні в творчості, ні в активному суспільному житті. Після закінчення школи-інтернату він здобув повну середню освіту, а згодом вступив до Львівського національного університету імені Івана Франка на спеціальність «Психологія» (філософський факультет).
“Я обрав цю професію, бо люблю спілкуватись з людьми. І знаєте, той факт, що я не бачу, зовсім не був перешкодою. Навпаки — це давало привід знайомитись. Одногрупниці виходили на перекур і я з ними. Вірніше, завдяки їм. Це був чудовий шанс поговорити. Вони мене любили, я їх теж. Було весело.“
Сьогодні Тарас живе у Моршині. Ще з дитинства він захоплювався музикою і це захоплення переросло у справу життя. Він створив творче об’єднання «Наш світ» — продюсерський центр для виконавців із порушеннями зору, щоб дати можливість таким, як він, розвиватися улюбленою справою.
«Тут ми записуємо музику, створюємо пісні, видаємо альбоми. Це не просто хобі — це платформа для самореалізації людей, що не бачать».
Але музика — лише частина великої мозаїки. Цього року Тарас із командою запустив проєкт «Добра кава»: серію відвертих інтерв’ю з громадськими, культурними та політичними діячами. Мета — зламати бар’єри у спілкуванні, подолати стереотипи щодо людей з інвалідністю, вести розмову на рівних і відкрито. Крім того, він організовує благодійні концерти, гастролює разом із колегами громадами Львівщини, підтримує захисників і бере участь у волонтерських ініціативах.
«Мій брат зараз на фронті. І я знаю: якщо сам не можу бути там — мушу тримати інший фронт. Культурний. Бо це теж боротьба. За дух, за віру, за гідність».
У кожній розмові Тарас повторює просту, але сильну думку: «Нас не треба жаліти. Нас треба зрозуміти. І дати шанс. Показати, що ми можемо творити, працювати, надихати».
Водночас він відверто говорить про складнощі. Люди з порушеннями зору мають обмаль можливостей для самореалізації, особливо в питанні працевлаштування. Його слова — це не лише особиста позиція, а відлуння ширшого голосу спільноти. Вони співзвучні із заявою Тетяни Яворської, голови Львівської обласної організації Українського товариства сліпих (ЛОО УТОС):
«Ми маємо хороших фахівців, але потрібні реальні інклюзивні підприємства з робочими місцями. Незрячі не менш ефективні, ніж зрячі, коли їм дати можливість».
Якщо поглянути статистику, то в Україні проживає понад 2,55 мільйона людей з інвалідністю працездатного віку, з них працевлаштовані лише близько 465 тисяч. Такі дані наводить Українська конфедерація роботодавців. На Львівщині, за інформацією ЛОО УТОС, офіційно зареєстровано понад 2600 осіб з інвалідністю по зору. Деталізованих показників щодо Стрийського району наразі немає. І попри те, що ринок праці сьогодні переживає гостру нестачу кадрів, незрячі все ще мають вкрай обмежений доступ до зайнятості. Причини ті самі: страх роботодавця, відсутність адаптованих умов, а найболючіше — стійкі стереотипи, коментує очільниця обласної спілки незрячих Тетяна Яворська.
І все ж є сподівання, що дана проблема зрушиться з місця. Адже, держава, почала стимулювати роботодавці коштами за працевлаштування людей з інвалідністю.
«Цьогоріч держава підвищила суми компенсацій за працевлаштування людей з інвалідністю — до 80 тисяч гривень для другої групи і 120 тисяч для першої. Торік це було 71 і 106 тисяч відповідно», – прокоментувала редакції Іванна Тимоцко, керівниця Сколівського центру зайнятості.
Будьмо відверті: не в усіх громадах є такі проактивні діячі, як Тарас Мільчаковський чи пані Ліля Кравченко. Але незрячих людей, лише на Львівщині, кілька тисяч. І їм усім потрібні не милосердя, а системні рішення. Багато хто покладає великі сподівання на Раду безбар’єрності, яка днями розпочала роботу у Львівській області. Це широке громадське об’єднання, що діятиме при обласній адміністрації, залучаючи експертів, активістів, представників громад і людей з інвалідністю. Вони собі поставили амбітну мету: свторити простір в межах області, де люди з інвалідністю у кожній громаді, матимуть всі можливості як для працевлаштування, так і для самореалізації та культурного дозвілля. Чи зможуть вони досягнути цієї мети – покаже час.
Ірина Телька
