На Львівщині цього навчального року зафіксували показову цифру: понад 50 тисяч учнів-переселенців залишаються на дистанційному навчанні у «своїх» школах, і лише близько 8 тисяч відвідують місцеві школи очно. Про це повідомив директор департаменту освіти і науки Львівської ОДА Олег Паска.
Старшокласник Андрій переїхав до Новороздільської громади з окупованої Херсонщини. До початку повномасштабного вторгнення, у себе вдома, він відвідував фізико-математичний ліцей, який йому дуже подобався. Осівши разом з батьками на теренах Стрийщини перший рік він не дуже поспішав йти у нову школу. Згадуючи свій перший рік адаптації у новій громаді юнак зазначає:
«Онлайн було легше вчитись. Уроки коротші, ти можеш взагалі бути в піжамі і тобі не обов’язково дивитись на вчителя. І крім того, онлайн ти також можеш бачити своїх колишніх друзів».
Сама по собі дистанційка не є злом — інколи це єдиний реальний варіант, коли школа зруйнована або щодня є загроза обстрілів. Але коли вона триває роками у відносно безпечному регіоні, це вже питання не про «зручність». Це про якість знань, соціалізацію та майбутню інтеграцію цілої групи дітей у громади, де вони живуть сьогодні. І саме це підтверджують проведені дослідження. Так, за час ковіду, а саме тоді і вперше була запроваджена дистанційна форма навчання, відбулось падіння якості освіти. Впершу чергу через брак техніки та цифрових навичок у вчителів та учнів. Про це йдеться у дослідженні CEDOS та Українського інституту майбутнього. Наступна фаза дистанційного навчання спричинена повномасштабною війною. За результатами досліджень savED та PISA-2022 освітні втрати фіксували в математиці, читані та природничих науках.
Які основні причини відмови від очної школи?
На думку секретаря Комітету Верховної Ради України з питань освіти, науки та інновацій Наталії Піпи, ця проблема лежить на стику двох інтересів -заробітної плати та звички до дистанційки.
«Це питання викликає сильний спротив — і з боку батьків, і з боку вчителів, і навіть самих дітей. Перш за все, варто чесно сказати, основний страх — економічний. Вчителі бояться втратити роботу й зарплату. Друга причина спротиву — звичка. Поточна ситуація для багатьох зручна, зокрема й батьків, і саме тому її так активно захищають».
Вчителі зберігають посаду та зарплату в школах за попереднім місцем проживання (напр., Луганська, Донецька обл.), де заклади працюють онлайн через руйнування чи обстріли. Кадровий резерв МОН дає змогу педагогам проходити навчання та отримувати середню заробітну плату (не менше ніж 2/3 посадового окладу) у разі тимчасової відсутності навантаження. За орієнтиром середніх виплат у сфері освіти це може становити приблизно 15–20 тис. грн залежно від попередніх нарахувань. Перехід до нової школи означає бюрократію (конкурс, скорочення) та ризик безробіття в переповнених регіонах (Львівщина, Київщина).
Іннеса Щурська, вчителька початкових класів, яка переїхала з окупованої Херсонщини до Нового Роздолу, зауважила, що і дистанційка не завжди гарантувала «стабільність» для вчителів ВПО, але багатьом школярам була «на руку».
«По нормам, я, як вчитель, мала набрати клас з 12-ти дітей. Якщо клас не був сформований, вчитель втрачав можливість працювати онлайн. Або могла бути така ситуація. Клас набраний, але в середині навчального процесу, хтось вирішив свою дитину все таки віддати в школу. І тоді увесь клас розформовувався. І потенційно, роботу втрачав не один вчитель, а всі, хто вів цей клас (це якщо про старшокласників). Тому вчителі були поступливі до успішності учнів. «Не вивчив – нічого страшного», «немає світла – перенесемо».
Вочевидь, багатьом школярам така поблажливість була приємною. Тож звичка навчатись «онлайн» так міцно вкоренилась серед школярів.
Фактор стресу
50 тисяч дітей ВПО Львівщини, які не відвідують школу – це велика цифра, але за кожним числом стоїть історія дитини, яка пережила розлуку з домом, друзями, звичним життям. Багато з них пройшли через стрес, невизначеність і тривогу. Психологи відзначають високий рівень травматизації: за опитуванням Gradus Research, 75% батьків повідомляють про симптоми психотравми у дітей, що ускладнює адаптацію та навчання.
«Дітям ВПО треба приходити в нові школи, наново соціалізуватися, знаходити нових друзів, миритися з вчителями – накладається дуже багато проблем», – коментує Наталія Білокорович психологиня Центру укріплення сім’ї СОС Дитячі Містечка у Львові. – «Це змушує багатьох дітей усамітнюватись і сприяє заниженій самооцінці» .
Це не абстрактна проблема – вона має дуже конкретні наслідки. Минулого року, понад 260 тисяч українців, серед яких 17% (або 44 тисячі дітей), отримали психосоціальну та психіатричну допомогу в закладах первинної медичної допомоги в межах пакету Програми медичних гарантій (ПМГ). Це говорить про те, що стрес має відчутний вплив на наше щоденне життя, а тим паче на життя дітей, для яких школа є не лише «уроками», а середовищем формування довіри й навичок взаємодії.
Тому сьогодні відвідування школи – це не формальний показник. Це питання про безпеку, довіру, соціалізацію та відчуття себе частиною громади. Саме з цією метою у громадах діють психологи, на яких покладене завдання полегшити процес адаптації, приміром як у Миколаївській, зауважує очільник освіти Андрій Старовецький.
«У нас навчається кілька сотень дітей ВПО. Але ця цифра рухлива, бо відбуваються міграційні процеси. Хтось прибуває, інші – переїжджають. Проте, незалежно від того чи це школяр ВПО, чи в середині громади школяр змінює школу – впершу чергу цим опікуються психологи. Вони мають розроблений алгоритм дій, щоб покращити адаптацію дитини у новому освітньому просторі».
І це, на думку освітян, дає результат не «на папері», а в щоденних дрібницях від ставлення та сприйняття в класі до реакції на складні моменти.
До слова, згаданий на початку статті старшокласник Андрій, проживаючи перший рік у Новороздільській громаді, просто знайомився з нею та обзаводився новими друзями. Це дозволило йому почувати себе впевненіше, тож наступного навчального року він сам зголосився піти до нової школи, бо там у нього вже були друзі.
Ключова думка проста: щоб дитина знову «навчилася» вчитися в школі, їй спершу треба відчути, що вона в безпеці і що її тут справді чекають.
Ірина Телька
Центральна світлина – ілюстративна
«Проект «Посилення стійкості медіа в Україні». Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна).
Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
