Беззаперечний факт: більшість будівель, установ і громадських просторів, якими ми користуємося сьогодні, проєктувалися ще в радянські часи. У тій системі поняття безбар’єрності фактично не існувало. Було слово “інвалід”, і дуже часто воно звучало не як нейтральне означення, а як тавро.
Про гідність, доступність, універсальний дизайн чи право людини на нормальне пересування тоді майже не йшлося. Тож українським громадам ще довго доведеться працювати зі спадком минулого — архітектурним, інфраструктурним, управлінським і, що не менш важливо, світоглядним.
Знести старе в одну мить, можливо, й реально. Але перебудувати школи, лікарні, адміністративні приміщення, культурні простори, дороги, тротуари і підходи до них — це вже значно складніше завдання. Воно потребує часу, коштів, фахових рішень, планування і політичної волі. Про це також говорили під час форуму «Безбар’єрність. Громада, у якій є місце кожному», що відбувся у Миколаєві.
Досвід Пустомитівської громади: системність замість випадковості
Одним із цінних прикладів під час форуму став досвід Пустомитівської територіальної громади, яким поділилася Тетяна Голдун, перша заступниця міського голови та амбасадорка безбар’єрності.
Очевидно, що напрацювання цієї громади не виникли за один день. Це результат системної та багаторічної роботи. Пустомитівська громада виробила дієві інструменти впровадження безбар’єрності, і саме тому має високі відзнаки та вважається однією з лідерських громад у цьому напрямі на Львівщині.
Варто звернути увагу й на те, що на сайті Пустомитівської міської ради функціонує окремий розділ «Безбар’єрність». Це, здавалося б, просте рішення, але воно має важливе значення. Такий розділ дозволяє систематизувати інформацію, показувати мешканцям реальні кроки громади, інформувати про можливості, проєкти, рішення та послуги. Це добра практика, яку могли б перейняти й інші громади.
Світоглядний бар’єр: коли люди не розуміють, навіщо це потрібно
Під час форуму неодноразово звучала думка, що впровадження безбар’єрності часто впирається не лише у фінанси чи архітектуру, а й у людський фактор.
Не завжди освітяни, працівники різних установ чи самі мешканці одразу розуміють, для чого потрібні ті чи інші рішення з безбар’єрності. Чому саме цей проєкт має бути пріоритетним? Чому потрібно адаптовувати простір? Чому це стосується не “когось окремого”, а всієї громади?
Про це говорила Ярина Яценко, голова Новороздільської громади. І це справді важливий акцент. Адже нерозуміння — це теж бар’єр. Не фізичний, а світоглядний. Його не подолаєш лише ремонтом чи новим обладнанням. Тут потрібна постійна комунікація, пояснення, діалог і зміна ставлення.
Безбар’єрність має сприйматися не як “додаткова опція”, а як стандарт сучасного управління громадою. Якщо ця думка не буде зрозумілою всередині самої громади, будь-які інфраструктурні рішення можуть залишатися фрагментарними і не давати повного результату.
Малі сільські громади: інша географія — інші виклики
Важливим був і досвід малих сільських громад, зокрема Розвадівської громади, про який розповідав архітектор Василь Буцик.
Сільська громада має свою специфіку. Там може не бути висотних будинків, дев’ятиповерхівок чи ліфтів, але є інші щоденні питання доступності: дороги, відстані, транспорт, доступ до послуг, громадських просторів, медичних і соціальних сервісів, культурного життя та підтримки людей.
Саме тому безбар’єрність у сільській громаді не може механічно копіювати міські рішення. Вона має враховувати реальний спосіб життя людей, географію населених пунктів, стан доріг, віддаленість сіл, доступність транспорту і те, як мешканці фактично користуються послугами.
Окремої уваги потребують громади змішаного типу — як-от Миколаївська чи Жидачівська, де поруч із міським центром є велика кількість сіл. У таких громадах безбар’єрність також не може бути однаковою “під копірку”. Вона має враховувати як потреби міста, так і потреби сільських населених пунктів.
Стрийська громада: відповідальність районного центру
Окремо під час форуму було представлено досвід Стрийської громади. Її представляла Євгенія Пристанюк, радниця міського голови з питань безбар’єрності та амбасадорка безбар’єрності.
Стрийська громада є найбільшою у районі, а місто Стрий — районним центром. Відповідно, навантаження на цю громаду є значно більшим, ніж лише обслуговування власних мешканців.
До Стрия приїжджають мешканці з інших громад — у лікарню інтенсивного лікування, державні установи, соціальні служби, освітні, адміністративні та інші інституції. Тому Стрийська громада має думати не лише про локальні проєкти, а й про великий потік людей, які щодня користуються міською інфраструктурою та послугами.
Це вже інший рівень відповідальності. Бо доступність районного центру фактично впливає на якість життя мешканців усього району.
Очільник Стрийського району Богдан Янко під час обговорення зауважив, що безбар’єрність є також показником успішності становлення та розвитку громади. Адже в районі є громади, які в цьому питанні демонструють добрі результати, а є й ті, які поки що суттєво “просідають”.
Позиція ЮНІСЕФ: важлива не лише заявка, а спроможність громади
Цікавим було й обговорення за участі представника ЮНІСЕФ Ігоря Кобрина. ЮНІСЕФ активно співпрацює з громадами у впровадженні проєктів безбар’єрності, тому важливо було почути, як саме міжнародна організація оцінює ініціативи, які подають громади.
Під час дискусії йшлося про те, що для донорів важлива не лише добре написана заявка. Важливе також її якісне наповнення: чи розуміє громада, для кого саме створюється проєкт, яку проблему він вирішує, чи має вона попередній досвід, управлінську готовність і спроможність реалізувати задум.
Фактично йдеться про довіру. Міжнародні організації оцінюють не лише ідею, а й те, наскільки громада готова відповідально працювати з ресурсами, підтримувати комунікацію, забезпечувати сталість результатів і не перетворювати проєкт на одноразову акцію.
Ігор Кобрин навів приклад, який водночас є і трохи іронічним, і доволі прикрим. Коли він надсилав запити до громад у кількох областях, в одній з областей значна частина громад мала неактуальні електронні адреси.
Тобто донор, міжнародна організація чи потенційний партнер хоче вийти на контакт, але громада фактично сама створює перед собою бар’єр. Не сходами. Не старою радянською будівлею. Не відсутністю пандуса. А звичайною неактуальною електронною адресою на офіційному сайті.
І тут виникає дуже просте запитання: якщо громада претендує на розвиток, співпрацю з великими фондами, залучення коштів і впровадження серйозних інфраструктурних проєктів, але не може забезпечити актуальність своєї електронної скриньки, то хто буде готовий вкладати у неї великі ресурси?
Іноді безбар’єрність справді починається не з пандуса. І не з великого бюджету. А з простих речей — актуальної електронної адреси, зрозумілої інформації, відкритості до комунікації і здатності громади бути доступною для партнерів, мешканців та можливостей.
Бо безбар’єрність — це не лише про те, як людина заходить у будівлю. Це також про те, чи може вона достукатися до громади. І чи готова громада відповідати.
