«Запрошую вас на кладовище», – каже з лагідною усмішкою і втомленим поглядом чоловік невеличкого зросту, руки якого звикли до важкої праці.
Знайомтеся – це Шимон Моджеєвський. Польський каменяр, громадський діяч, лауреат премії Europa Nostra Grand Prix. З 17 років він долучився до порятунку надгробків, які занепали. А у 1986 році, разом з однодумцями-волонтерами, Шимон заснував товариство «Магурич». Вже чотири десятиліття ця громадська ініціатива займається порятунком, консервацією та документуванням надгробків, хрестів і придорожніх святинь у Польщі, Грузії, Боснії і Герцеговині та в Україні.
Підсумок цієї багаторічної роботи великий. Це понад 100 літніх волонтерських таборів, 1200 учасників, 157 цвинтарів та 3200 відреставрованих обʼєктів у чотирьох країнах, Польщі, Грузії, Боснії та Герцеговині і України. Із них 2200 це надгробки на могилах українців у Польщі.
У розмові я питаю пана Шимона, навіщо він це робить безкоштовно, у вільний час. Він відповідає просто:
«Повага до пам’яті інших -це те, що робить нас людьми. Я б волів, щоб у старих кладовищах ми бачили культурну спадщину: мову, ремесло, історію громад. Бо цвинтар -це про життя, яке було до нас. І якщо ми вміємо берегти чужу пам’ять, то, зрештою, зможемо берегти й свою».
Після цих слів він підводить мене до одного з надгробків (ред.: ми перебували на покинутому кладовищі сиротинця у с.Заклад Тростянецької громади, зведеного графом Скарбеком). На ньому простий напис про те, що тут спочиває раба Божа Елеонора Болеховська, а далі одинадцять рядків. Із них лише два про покійницю, решта – про її чоловіка. Шимон пояснює:
«Хтось просто прочитає ці рядки і піде. Насправді ці кілька слівговорить нам про те, який патріархальний уклад був у часи коли жили ці люди. Все життя Елеонори було побудоване довкола чоловіка, бо навіть на посмертному надгробку ми маємо більше інформації про нього, ніж про неї».
Далі каменяр підводить мене до інших могил. Тут спочивають учасники польського січневого та варшавського повстань. Є могила українця Івана зі Стільська, який працював у закладі для сиріт та убогих. Поруч збереглися й руїни могили капелана, греко-католицького священника Емільяна Поцея з Підляшшя. Він у сиротинці викладав руську мову та релігію. Тут же похована і його дружина Вікторія. «Такі місця показують, як жили та формувалися громади на ваших теренах,- каже Шимон. – Скільки культурних шарів тут, які були релігії, який був побут людей. Це ваша історія».
Про роботу «Магурича» говорить і голова постійної комісії з питань культури, інформаційної політики та промоції Львівської ОВА Святослав Шеремета: «Товариство «Магурич» робить благородну і вкрай необхідну справу. Їхня робота є свідченням того, як, шануючи минуле, потрібно дивитися у майбутнє».
Директор Львівського музею історії релігії Орест Малиць підкреслює, що реставрація старих цвинтарів – не для краси. Передусім вона про збереження історичної пам’яті та поєднання народів: «Пан Шимон є яскравим прикладом того, що українці, поляки, євреї, німці можуть і повинні співіснувати, пам’ятати минуле і допомагати одне одному. І в мирний час, і сьогодні».
Цікаві знахідки
Запитую пана Шимона, які найстаріші надгробки йому доводилося ремонтувати. Він каже, що один датувався 1644 роком, інший 1668, і обидва належали українцям.
«Один з них Феронії Орліцькій (1644 р), він на теренах сучасної Польщі, Надсянні. Це була шляхтянка. Цей надгробок свідчить про українську присутність у цій місцині під час Визвольної війни. Хрест символізує родинну пам’ять еліти, бо Орліцькі мали зв’язки з козацтвом. Інший -у селі Тимків Хмельницької області. На старому кладовищі відкопали хрест з написом: «Сей хрест поставив раб божий Прокоп отцеві своєму Федорові Белашенкові року 1668». Це історія синівської шани. Прокоп, ймовірно, козак чи селянин Поділля, вшанував батька Федора під час Руїни. Хрест типу мальтійського символу перемоги, поширений серед запорожців. До слова, поставити такий хрест могли лише доволі заможні українці».
На теренах наших громад товариство «Магурич» організувало вже чотири літні табори, а в Україні загалом – це буде вже чотирнадцятий. Минулоріч таборували поблизу усипальниці вже згаданого графа Скарбека, неподалік села Демня. Там є польсько-український цвинтар, сплюндрований радянською владою.
Волонтерка Ірина ділиться своїми враженнями від участі в експедиції: «На цьому кладовищі багато сирітських могил. Одна з могил це було спільне поховання двох сестричок, віком 2 і 4 років. Їх, ймовірно, поховали десь у 19 ст. І коли чистила цей надгробок все думала яка у цих дівчаток була доля. Від чого померли? Хвороба? Самотність, голод? А може через жорстоке поводження?».
Студент Богдан Кучарський, який влітку брав участь в одній з таких реставрацій, зауважив:
«Якось тепер зовсім по іншому сприймаю і свою родину, свій край, культуру. Такі речі дають глибину. Не можу ще сказати словами, але відчуваю».
Учасниця одного з літніх таборів Галина Приріз додає:
«Тут захоронення датуються минулим століттям. Торкнулася я такого хреста і зворушилося в душі багато своїх споминів про могили рідних, друзів, знайомих. Памʼять одразу веде до них і з’являється прагнення вшанувати, доглянути чи частіше відвідувати могили».
Чому люди відвідують старі цвинтарі?
Туристи, які приїжджають до Львова, серед обов’язкових туристичних пунктів часто мають і Личаківське кладовище. До початку війни його відвідували близько 200 тисяч людей щороку. Під час повномасштабної війни ця цифра суттєво зменшилася, але все одно йдеться про десятки тисяч відвідувачів, які платять за вхід 100 грн з дорослого.
Чому люди готові платити за відвідування кладовища?! У ЛКП «Музей «Личаківське кладовище» пояснюють просто: там майже кожен надгробок це окрема історія. Рельєфи, символи, урни, ангели, хрести, усипальниці розповідають про багатонаціональний Львів XIX–XX століть і це захоплююча історія.
Тож коли пан Шимон запрошує нас «на кладовище», він запрошує не просто подивитися на камінь. Він запрошує побачити нашу культуру, нашу спадщину, яку він спільно з однодумцями відновлює, руйнуючи упередження між народами.
Ірина Телька
Світлини належать редакції, Олі Петренко та Stowarzyszenie Magurycz
Всі світлини клікабельні
