Не хочеться писати довго і детально, бо читачу стане нудно, дуже швидко заплутається у цифрах і прізвищах, а без цифр та прізвищ у нашій справі важко… Проте, спробую. Не буду говорити про історію – саме тут матеріалів достатньо. А ось про маловідомі факти сьогодення вартує написати. Бо сьогодні уже продають житло у кварталі «Байкал», під кар’єри із піском розподіляють наші гори навкруги Миколаєва, післязавтра де ми усі опинимося? Я не хочу втікати із свого міста. Більшість жителів Миколаєва також.
У нашому районі основними кар’єрами по видобутку піску і супутнього вапняку володіють ПАФ «Дністер», (безпосередньо в Миколаєві), тростянецькі «Онур» (колишній «Міжколгоспбуд», згодом «Агробудсервіс»), ММШБД-38 ( колишній «Міжколгоспшляхбуд»), розвадівська «Ковальська» (РЗУБМ). Інші від Миколаєва далеко і про них не говоритимемо.
Нас у даному випадку перш за все цікавить ММШБД-38. Саме там у 2017 році, скориставшись тим, що керівник ліг на операцію із хворобою очей, група осіб здійснила класичне і цинічне рейдерське захоплення фірми. Четверо осіб нібито обміняли пайову участь правонаступників колгоспів, які збереглися, на пісок. Отож сотні і тисячі кубів піску ніби отримали керівники господарств із Гірського, В.Горожанни, Гонятич та Берездівців. Чи там хоч машину піску бачили? Не думаю. Проте, таким чином за допомогою договорів нібито міни четверо людей отримали голоси 4-х учасників (на той час із 12 засновників п’ятеро ліквідувались). Тобто, якщо плюнути на розмір початкового внеску і розділити усім порівну, потрібно було мати голоси 4-х із семи учасників. Що вони і прокрутили. «Дністер», «Раделичі» і трудовий колектив залишились в меншості, із якою «золота четвірка» і не мала наміру рахуватись. Згодом усі вони були виключені із складу учасників, зрештою, сьогодні 100%-ним власником усього, що залишилось, є ЯНКО СЕРГІЙ МИРОНОВИЧ. Згідно із статутом підприємства, трудовий колектив, у якого нібито було 51% майна, помножили на 0 і символічно записали 14%, котрі нічого не вирішували. Чудесним чином із 20% дольової участі зробили 57%, десь у Стрию зареєстрували і швидкими темпами розпродали майно та звільнили членів отого самого трудового колективу. Згідно із їхньою ж декларацією, на 2020 рік в організації залишилось працювати 4 особи, разом із директором. Нещодавно він отримав Ліцензію на розробку піску ще на 8-ми гектарах. І планує отримати ще на 24 га. Не рахуючи Лисої гори, де Шиян І.Г. одноособово (бо є єдиним власником фірми “ЗАХІДІНВЕСТ-ПАРТНЕРИ”) розраховує на 24 га.
Чому так багато про це пишу. Бо саме оте захоплення положило початок наступу на околиці Миколаєва. Виділимо 4 осіб, котрі залишились на шахівниці. Шиян Ігор Григорович, Тушницький Андрій Романович, Янко Павло і Сергій Мироновичі. На сьогодні за адресою Тростянець, вул. Зелена 4, окрім ММШБД-38, зареєстровано понад десяток фірм. Все змінюється, як у калейдоскопі: Фірми, власники, назви. Ця четвірка має відношення до багатьох назв фірм, хоч жодної діяльності за красивою вивіскою шукати не варто. “ПІСОК ТРЕЙДИНГ ПАРТНЕРИ”, “ШЛЯХИ БУДІВЛІ ДОРОГИ”, “ФОРТЕЦЯ П.І.І.”, ТОВ “ТОРГІВЕЛЬНА ПРОМИСЛОВА КОМПАНІЯ “ЗАХІДІНВЕСТ-ПАРТНЕРИ”, ТОВ “ГРАНДІЛЕНД», ПП “ПРОМБУДТРЕЙДИНГ”, ПП “ТД “БУДПРОМТРЕЙДИНГ”, ПП “АКТИВТОРГРЕСУРС” і т.д. – ось які звучні назви. За якими мені не вдалося зафіксувати жодної виробничої діяльності, попри гучні назви і декларації.
До чого вся ота писанина? На сьогодні ми опинились в ситуації, коли всі гори навколо нашого містечка планують отримати в промислове користування різні структури. Дослідник фортифікаційних споруд Максим Ющенко недаремно говорить, що не за горами ситуація, коли Миколаїв залишиться на підвищенні в оточенні розритих котлованів. Колишня Миколаївська районна рада, як і депутати Тростянецької ОТГ, проігнорували інтереси жителів Миколаєва, міська рада напівпасивно чекає на висновки прокуратури і поліції, поодинокі небайдужі миколаївчани – Озірковський, Максимович, Гнатів, Держило і ін. не встигають реагувати на зміну власників, фірм та адресів. Ширяться чутки про «дахування» цих оборудок з боку як правоохоронців, так і осіб, котрі за піщаним бізнесом шпигунів не встигають ловити. Допоки не будуть дані відповіді на усі запитання – спокою у нас не буде. І обшуки міліція буде робити саме у громадських активістів, а не у фальсифікаторів, котрі підробляють підписи, рейдерять підприємства, нищать природу і пам’ятки історії.
Мені цікаво, чому сьогоднішнє покоління так наполегливо хоче знищити увесь доробок, який створювався працею десятків поколінь. Принцип «після нас хоч потоп» домінує. І абсолютно не відчувається, що у нас люди хочуть ще щось залишити внукам і правнукам. Ніби на теперішньому поколінні усе має закінчитись. А потім місячний пейзаж і чухання голови – як воно усе так вийшло?
Днями прийшла ще одна заявка. Тепер фірма називається «Леопромінвестгруп» за підписом директора Марти Хамурди, котра вже і не директор. Зайве говорити, все знову повторюється. Всюди нулі – фінансова діяльність, податки, люди – нема нічого. Є лиш власник, на сьогодні юрист Амбриз Руслан Анатолійович, котрий займався наданням в оренду й експлуатацією власного чи орендованого нерухомого майна, тепер із статутним фондом 1 тис грн. хоче розробляти 24 га піску на тій горі, де стрільбище, по 300 тисяч кубометрів щороку у найближчі два десятиліття. За сьогоднішніми цінами планує видобути піску на мільярд гривень. Щось мені підказує, що це тільки початок. Ще не всі гори поділили. Далі буде…
Одних зусиль Василя Петрика, Максима Козицького і громадських активістів недостатньо. Але хто має координувати оті зусилля, як не влада? Чому досі нема компетентної депутатської комісії, яка дала б відповідь хоч на частину поставлених запитань? Мета і методи новітніх аферистів зрозумілі, а ось в’ялість і зволікання наших обранців дивують. Люди готові при потребі допомогти владі, ось тільки владу більше цікавлять зовсім інші питання. Щоб не було пізно…
Ярослав Муха
