Війна, яку так нахабно розв’язала Росія, принесла Україні руйнування, смерть і безліч особистих трагедій. За кожною історією — цілий всесвіт пережитого болю й надії. Серед мільйонів цих всесвітів — яскраве світло Вікторії Кравченко: легкоатлетки, паралімпійської чемпіонки, а головне — людини з надлюдською жагою до життя.
Сьогодні її часто можна зустріти на вулицях Жидачева — міста, що стало для Вікторії другим домом після вимушеної втечі з рідних Олешків. Вона гуляє з маленьким сином, будує плани на повернення. Але щоб дійти до цього спокійного моменту, Вікторії довелося пройти справжній марафон виживання.
Інеса Щурська:
«Вікторія — неймовірної сили людина!!!!»
Галина Герман:
«Яка незвичайна, сильна, смілива, вольова жінка! Герой України! Вікторія — приклад незламності та стійкості, віри та сміливості!»
Леся Баранкевич:
«Цікаво. І це приклад багатьом із тих, хто у якийсь момент труднощів чи розчарувань втрачає віру в себе… Дякую, Вікторіє.»
Галина Приріз:
«Історія героїні етеру вражає силою характеру, вмінням йти до мети, впевнено стояти на п’єдесталі Олімпійських ігор та бути неймовірною жінкою й матір’ю.»
Ірина Мельник:
«Дякую за цікаве інтерв’ю!»
Такі відгуки отримала наша редакція після виходу інтерв’ю з Вікторією на “Розділля 93FM”. Правдива, щира історія довела: випробування — це не кінець шляху, а перевірка, наскільки далеко кожен із нас готовий іти.
Запрошуємо переглянути це щире інтерв’ю.
Ще студенткою, напередодні захисту “червоного” диплому, Вікторія стала жертвою жорстокого нападу внаслідок якого перебувала 32 дні у комі. Далі — болісне повернення: вчитися ходити, говорити, рухатися наново і, головне, не зламатись психологічно.
Здавалося б, цей трагічний випадок перекреслив всі її плани. Але, мабуть, не дарма її назвали Вікторією — на честь богині перемоги. Вона не просто вижила. Вона перемогла. Перемогла біль, відчай, поразку. Перемогла неміч свого тіла і підкорила такі висоти, які доступні лише надзвичайним людям.
Завдяки підтримці тренера Сергія Мягкова Вікторія знову повернулася на стадіон. Спочатку — штовхала ядро, а згодом навчилася бігати. І вже через вісім років стала срібною призеркою Паралімпіади в Пекіні (100 і 200 метрів), а згодом — у Лондоні (400 метрів).
Василь Василишин, керівник ГО «Центр Тавор», організації, яка опікується людьми з інвалідністю після інтерв’ю зауважив у коментарі редакції, що «Вікторія – це яскраве свідчення, що будь які обмеження – це лише наші особисті страхи та нав’язані чужі думки ззовні. Інвалідність, це не про обмеження, це про силу духу. Такі приклади нас мотивують!»
Випробування війною
На початку повномасштабного вторгнення Вікторія провела 77 днів під російською окупацією. Їй телефонували окупанти, пропонуючи співпрацю. Відповідь була різка і категорична: ні. І тоді стало зрозуміло — треба рятуватися.
«Дозволяли взяти лише одну сумку на людину. Всі мої медалі й нагороди залишились там», — згадує спортсменка.
Подолати 52 блокпости, пережити обстріли, дивом уникнути пасток окупаційних патрулів — усе заради одного: вижити й залишитись вільною.
Життя після стадіону
Професійна спортивна кар’єра залишилась у минулому, але любов до бігу — ні. Щоранку, коли інші ще тільки думають про каву, Вікторія вже на стадіоні. Дощ, сніг чи вітер — лише додатковий виклик, якому вона радіє.
У Жидачеві вона не просто знайшла прихисток. Вона стала його частиною. Допомагає у “Червоному Хресті”, працює з дітьми з інвалідністю, плете маскувальні сітки для захисників.
І хоч золота медаль Паралімпіади так і не опинилась на її грудях, Вікторія переконана: справжнє “золото” — це її син, народжений у час війни, під звуки сирен і вибухів, але з великої любові.
Її сила волі й віра в себе — це не просто особистий тріумф. Це приклад для всіх, хто зараз проходить через свої бурі.
Перемога в серці
Тетяна Микитка, заняттєвий терапевт, яка опікується реабілітацією людей з інвалідністю каже, що спорт і активність — це неймовірні інструменти, які допомагають людині буквально піднятися з самих низин. І закликає вірити в себе.
“Я щодня бачу, як сила духу перемагає навіть там, де, здається, вже не залишилось надії. Дуже важливо — ніколи не здаватись. Він зміцнює не тільки тіло, а й віру в себе. Кожен крок, кожен рух — це крок до свободи і самостійності. Вірте в себе. І рухайтесь вперед, навіть якщо спочатку це буде маленький крок.”
Вікторія не втомлюється повторювати: «Немає нічого неможливого!». Це не просто гасло на магнітику. Це дороговказ її життя.
Її рідні Олешки нині під окупацією, а Олешківський ліс замінований. Але Вікторія вірить: прийде день, коли там знову лунатиме дитячий сміх, і юні спортсмени тренуватимуться на вільній землі.
Бо якщо перемога має людське обличчя — то це світлі очі Вікторії Кравченко. Очі, які пройшли через біль, втрати, але продовжують дивитися вперед і шепочуть нам усім: «Біжимо далі!»
Ірина Телька
Матеріал підготовлено в рамках «Проект «Посилення стійкості медіа в Україні». Впроваджується Фундацією «Ірондель» (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity)».
Improving Media Resilience in Ukraine Project. Implemented by Fondation Hirondelle (Switzerland) and IRMI, Institute for Regional Media and Information (Ukraine). Funded by Swiss Solidarity.
