Коли ми розпочали нашу розмову, пан Леонід одразу окреслив її напрям. Тут не буде місця скаргам і наріканням — лише роздуми та переосмислення досвіду й життєвих обставин.
За плечима багаторічна практика лікаря, усталене коло друзів і колег, творче життя. І в одну мить усе руйнується. Так, ніби дощ змиває з асфальту намальовану крейдою мрію.
Як це — втратити все й водночас не втратити головного? Звідки черпати силу й мотивацію рухатись далі? Про це ми і говорили з Леонідом Ілляшенком, який після оточення Сум у 2022 році, оселився у селі Верин.
Леонід Ілляшенко: Я взагалі не планував полишати Суми. Попросив свого колегу, який вже три роки тренувався у місцевій теробороні, щоб взяв мене до свого підрозділу, бо вже відчувалась напруга у суспільстві. Він пообіцяв, що зателефонує, коли настане час і порадив завжди тримати автівку напоготові з повним баком пального. Потрібної амуніції у мене не було, тому лише підготував собі теплий одяг і взуття для окопів. Це була зима. Чекати довелось не довго. О четвертій ранку 24-го прокинувся від дзвінка, зібрався і поїхав до призначеного місця. Але там отримав доручення евакуювати жінок і дітей, бо постріли вже лунали на околицях Сум. То ж сіли в автівку й поїхали у напрямку Києва. На третю добу опинились біля Сваляви на Закарпатті. На той час Суми вже були в оточенні. Повертатись було нікуди. Зателефонував знайомим друзям. Вони вже «прибились» до Верина, до родичів. З дозволу господарів приєднався до них.
Ред.: Що вас тоді заспокоювало?
Л.І.: Праця. У будинку, де я зупинився, знайшли собі прихисток восьмеро чоловік. Взявся облаштовувати у підвалі бомбосховище. Робота надавала можливість поступово і логічно діяти на маленьких відтинках часу. Палив по дві пачки сигарет на добу і двічі на день телефонував до Сум. «Ще не час», – кожен раз звучала відповідь. А ще переважало відчуття, що я маю подякувати цій землі за прихисток і людям — за гостинність.
Найбільше переживав за рідний край, за людей і за країну в цілому. Перед очами стояли кадри з телеекрану розтрощеного міста Грозний коли багато років тому «… орда» завалила до Чечні з «миротворчою місією». Щемило постійно в душі за Україну.
Ред.: А додому тягне?
Л.І.: Тягне… У пам’яті часто спливають образи утаємничених дивовижних місць, що закарбувалися з дитинства. На Львівщині, як і по всій Україні теж красива природа з горбами покритими буковими лісами, швидкими річками, горами … А на Сумщині ліси рівнинні, переважно змішані: сосна, дуб, береза, вільха, з високими травами або м’яким лагідним мохом, багаті на дичину, з багатоголоссям пташиного царства та різномаїттям повзучих гадів. Мої дитячі пригоди в основному пов’язані з лісом, бо рідна хата стоїть на краю селища. Т.з. «психологічне розвантаження» завжди супроводжувалось загадковими пригодами. Гущавина і глушина, куди людина може випадково потрапити хіба що раз на місяць у нас називалась «Криві річки». З татом одного літа косили там сіно. Неймовірна велична тиша … Посеред майже висохлого болота острівець з височенними ( здавалось тоді, що вони торкаються кронами неба) могутніми соснами! Коли тоненькою, ледь помітною стежкою у високих травах і по коліно у воді дістаєшся того острівця, потрапляєш у живу казку. Високо на гілках цих величних дерев повили гнізда величезні круки. (Тато оповідав, що його рідне сусіднє село зветься Орлівка тому, що за легендою, у давнину навколо села теж росли такі величезні сосни і на них гніздились орли). Ось на цьому острівці посеред болота з загадковою назвою «Маврине» я вперше і відчув, що означає « побути у казці». Уявіть собі: спекотний літній день, тринадцятирічний підліток жене на мопеді вглиб лісу вузенькою лісовою дорогою поміж велетенських дерев і заболочених галявин …І приблизно через годину карколомних пригод раптом вигулькуєш на величезний простір посеред лісу! І під глибоке, лунке, пронизуюче час і простір «Кру-кру- …» велетенських воронів, що кружляють у вишині, починаються нові пригоди з форсування доріжки до острівця посеред «Мавриного» … Курликали так дзвінко, що аж відлунювало. Цей звук і те насичене звуками повітря досі в мені…
А біля Сум, звідки родом була мама і мамина родина, місцевість зовсім інша. Великих лісів там мало. Все більше – відкрита рівнина і великі яри з трьох напрямків обласного міста. Дорогою ж до Миропілля «Сумська Швейцарія» – крейдяні гори вкриті рідкою рослинністю. У тих місцях, в селі Могриця я придбав собі будиночок під дачу. Десять кілометрів від кордону з «московією». Зараз там майже «нуль». З села всіх евакуювали. Мій друг Геннадій довго мешкав там під час війни, тримався … «Прилетіли» спочатку «град» у город, а потім два КАБ-и поруч з будинком … Черепиця з даху обсипалась, стеля тріснула навпіл … Куди повертатись?
Ред.: Ви з Сумщини — регіону, який часто асоціюють із русифікацією. Але ви радикально україномовна людина.
Л.І.: Я закінчив «російську школу» у селищі Свеса (іншої просто не було). Хоча з дитинства говорив українською з татом і мамою ( вся мамина родина, як і односельці с. Підліснівка, де народилась мама ) спілкувались завжди мелодійною українською – з наддніпрянським діалектом. Татова мова теж була українською(його батьки з великих українських династій козаків – Колоша і Ганага). Та у Київському інституті навчання велось російською, бо українська не вважалася «професійною» (мені й нині важко давати інтерв’ю на медичні теми, бо доводиться перекладати вивчену російську термінологію). В у своїй сім’ї вдома з дружиною і дітьми я завжди говорив українською ( тим більше, що дружина родом із Стрийського району). Отже українська для мене не тільки рідна, а і звична у спілкуванні.
Ред.: Як цікаво! Чи передалися вам якісь традиції від пращурів?
Л.І.: Звичайно щось передалося. Напевно, найперше це – прагнення до самостійності і незалежності з почуттям власної гідності. Тато згадував, що кожна козацька родина в селі була, як то кажуть, самодостатня. Вози, сани, упряж до коней, одежа, взуття … – все було власного сімейного виробництва( не говорячи вже про харчування). Надія була тільки на родину і односельців. Не розкошували, але і не бідували. Голод, злидні і біди прийшли разом із радянською владою. Ще до 30-х років селяни чинили супротив. Не хотіли йти в колгоспи, намагались самотужки, як і раніше, справуватись по господарству. Але почались спочатку репресії з депортацією до Сибіру ( більше як пів села вивезли), а потім «большевики» влаштували на наших теренах голодомор. Північні райони Сумщини, що ближче до «московії» голодували менше, ніж південні та східні (ближче до Харківщини і Полтавщини). Тато згадував, що біженці йшли постійно через село. Одна сім’я міняла лисячу шапку за одну цибулину. Уявляєте, лисячу шапку за одну лише цибулину! Моя бабуся дала їй поїсти. Це про людяність у нелюдські часи. І цей досвід у мені живе.
Мама розповідала, що бабуся теж обмінювала одежу на їжу, виїжджаючи із Сум у інші регіони.
Ред.: Чи є надія для тих, хто втратив орієнтири і згубив своє коріння?
Л.І.: Є. Але все залежить від самої людини. Ось приклад. На третій день після мого приїзду до Верина мала прибути родина з Сум. Відгукнулись місцеві з села Дроговиж. Там був будинок у стані напівготовності. В середині будинку було лише оштукатурено. Проте, коли місцеві люди дізналися, що приїдуть переселенці зібралися всі гуртом й за кілька днів завершили ремонт: поставили бойлер, довели до ладу пічку, принесли ліжка, матраци, подушки, ковдри, рушники, посуд. Казали: «Хай тільки приїдуть — вечеря вже готова. І душ зможуть прийняти». Я й досі не можу згадувати це без сліз. І ось, коли стільки зусиль було вкладено, ця родина з Сумщини відмовилась сюди приїжджати, бо… бо не хотіли жити в селі.
Тому я і кажу, що завжди все залежить від самої людини. Сидіти і гадати, що тобі все піднесуть найкраще, бо ти у скруті – так не працює. Спочатку треба побачити хороше, подякувати, і стати хоч трохи корисним. Так я сам діяв. І все складалося. Бо якщо ти з вдячністю й гідністю відносишся до людей, то впораєшся з любою скрутою.
Навіть у в’язниці люди вчаться виживати. Навіть у полоні. У нас усередині є внутрішня сила. Ми просто не завжди знаємо, яка вона велика. Головне — не знецінити її. І у свій час вона допоможе нам в орієнтирах.
Ред.: Я знаю, що поезія для вас — важлива частина вашого життя. Чи змінилася ваша творчість після початку повномасштабного вторгнення?
Л.І.: Що таке війна, я знав від батька. Він пройшов надзвичайно важкий шлях. Під час Другої світової воював, був поранений, потрапив у полон і опинився в тимчасовому концтаборі. Йому вдалося втекти. Узимку, при морозі -28, він пройшов пішки через всю Україну. Люди допомагали, навіть попри окупацію. Тікав не раз — від німців, від поліцаїв. Але коли повернувся додому його видали німцям свої ж односельції. І він мусив знову тікати. Тепер уже до партизанів. Часто і багато згадував про це: ходив вночі на завдання на великі відстані, тікали всім загоном від окупантів – йшли не зупиняючись три доби, потім проривались малими групами з оточення. Пізніше загін приєднався до регулярних військ. Під час битви за населений пункт у Білорусі «за проявлений героїзм» тата подали на вищу нагороду. Але, раптом, змінили рішення і послали у «розвідку боєм» де з 47 чоловік повернулось тільки сім. Відправили на офіцерські курси. Закінчив війну у 1945 біля Праги (після війни намагався з’ясувати правдиві обставини про «героя»). Знайшов колишнього командира полку і почув відповідь: «Якщо би ми дали тобі нагороду, то командира роти треба було віддати під трибунал, бо коли він злякався, ти виконував його обов’язки.» Тато прийняв це як правдиву місію і заспокоївся. Це все — частина мого внутрішнього та зовнішнього досвіду. І, мабуть, він виринає і в моїх віршах, особливо написаних у перші дні вторгнення … Віршувати ж я почав вже в дорослому віці, коли вивчав Біблію. Так, саме «вивчав» і досліджував. Вона напрочуд легко лягала на душу і «відкривалась» у законах співіснування для людської спільноти. З’явилися «одкровення» і «просвітлення», відчуття причетності, або скоріше доторкання до чогось надвеликого і надзвичайного, подібного до істини … спочатку виринали десь із несвідомого зовсім короткі віршовані рядки, наприклад:
Напевно, думка ця свята,
Тому – здається одинокою:
«Без спокою нема Христа,
Як без Христа немає спокою».
Це не філософія — це пережите. Що таке поезія? А хто достеменно знає що таке поезія, як і що таке Любов? Особисто я притримуюсь думки, що «Бог є Любов» … Як сказано, що « Немає більшої любови, як коли хто душу свою положить за друга свого». Так і намагаюсь жити і деколи писати, наприклад:
А ще я співаю. З дитинства. З восьми років на сцені, потім – хор медінституту, лікарняний хор, церковний … Тут у Верині мені і з цим пощастило. Настільки талановитого з майже професійним виконанням і чудовими голосами колективу не було навіть у нас в інституті (хоча інституцький хор і мав звання «Народний …). Отже кожної неділі і на свята приймаю участь у службі і у виступах цього неймовірного колективу.
Ред.: Це теж спосіб тримати рівновагу?
Л.І.: Недільний спів — мій ритуал. Чекаю на нього щотижня. Там, де є спів — там є душа.
Пропонуємо читацькій авдиторії авторську пісню Л.Ілляшенка “Ти танцюєш мою любов”. Аранжування композиції здійснено за допомогою штучного інтелекту.
Поети й поціновувачі слова, читаючи вірші пана Леоніда, не стримали бажання поділитися своїми враженнями. Бо його творчість це щось, що зачіпає за живе.
Галина Приріз, керівниця Літературного Креденсу Барви:
Згадую перші зустрічі з Леонідом Ілляшенком, поетом з міста Суми, і одразу повертаються в пам’яті хвилини, коли він знайомив мене зі своїми віршами. Вони наповнені філософією мудрости життя, описами краси природи рідного дому та одвічним почуттям любові такої чистої та ніжної. Нині п. Леонід мешканець нашої громади і постійний учасник літературних читань. Його поезію хочеться слухати, бо вміє автор у короткому вірші передати глибинний зміст своєї думки. Маючи особливий тембр голосу, він привертає увагу до поетичного слова та запрошує до розмислів про цінності життя у час війни, про важливість кожної хвилини та стійкість духу.
Поезія була і є його потребою розповідати про сокровенне, про теперішній важкий час і мати міцну чоловічу віру у перемогу України. Ось тоді, я переконана, що поет і лікар Леонід Ілляшенко, напише нові вірші, які звучатимуть у наших серцях.
Олександр Соломко, керівник мережі медіа на півночі Сумщини:
«Чим ближче ти до лінії зіткнення тим менше часу на читання поетичних збірок. І, водночас, тим частіше і частіше приходить усвідомлення, що поезія у нас час, література – це свого роду захист від тотальної руйнації. А коли це творчість ще й твого земляка, то це просто бальзам на душу».
Маргарита Саєнко, поетеса з Охтирки:
«Не так давно був оприлюднений поетичний альманах “Голос нескореної Сумщини”. І прикро констатувати, що багато наших поетів, через війну змушені були розпорошитися світом і їхні творчі доробки не стали частиною нашої, місцевої культурної спадщини. Проте, я вірю, що коли кожен з них продовжує творити на новому місці – це шлях та можливість розповідати про нашу багатостраждальну Сумщину і берегти про неї пам’ять. Це для нас дуже важливо».
Христина Давидчак, поетеса, мистецька діячка:
«Поезія пана Леоніда – закарбовується у пам’яті відразу. Вона така ж статна та харизматична, як і він сам. У нього немає банальних заштампованих кліше, а в кожному рядку відчуваються глибокі сенси. Це свідчить про глибокий внутрішній світ, переживання і тим його вірші підкорюють серця».
Ред.: Ваша доля, ваш життєвий шлях – непростий. Щоб ви сказали тим, хто так само як і ви втратили домівку?
Л.І.: Криза має два значення. Одне з них — новий початок. Найважче — зрозуміти це, поки ти в самій кризі. Бо з неї ще треба вийти. Але будь яка криза це шанс на новий початок. Так і Ісус казав: «Допоки зерно не впаде в землю й не зогниє — життя не буде». Я не даю порад. Я не переконую нікого. Кожен має пройти свій шлях. Але своїм друзям та знайомим кажу, що свій вибір треба зробити вчасно. Бо може настати раптом та хвилина, коли для жодних змін не залишиться жодного шансу.
Шановні читатчі, якщо бажаєте познайомитися з іншими авторами чарівної та незламної Сумщини, звертаємо вашу увагу на матеріал мого колеги, Олексія Пасюги, з видання “Ворскла”. У ньому — розповідь про поетесу Тетяну Надточій, яка пише про біль, надію та любов — попри постріли, сирени й постійну небезпеку. Її поезія народжується просто під ворожими кулями. Для цього перейдіть за цим посиланням тут.
Коротка біографія:
Леонід Ілляшенко у 1978 році, після закінчення Свеської середньої школи (Ямпільський р-н, Сумщина), вступив до Київського медичного інституту імені академіка О.Богомольця.
У 1984 році закінчив інститут за фахом лікувальної справи.
1984-1985 – закінчив інтернатуру з терапії при 1-й міській лікарні м.Суми.
1985-1990 – лікар-ординатор терапевтичного відділення 1-ї міської лікарні м.Суми.
1986-1988 – лікар-терапевт станції швидкої допомоги м.Суми ( за сумісництвом).
1988-1990 – лікар-кардіолог блоку інтенсивної терапії кардіологічного відділення 1-ї міської лікарні м.Суми (за сумісництвом).
1990 – лікар-гомеопат, мануальний терапевт, провідний спеціаліст з питань терапії Лікувально- діагностичного вертебрологічного центру (м.Суми).
1994 – директор Лікувально-діагностичного вертебрологічного центру м.Суми.
1995 – директор ПФ«ЛЕОНУРІС», лікар-гомеопат, мануальний терапевт.
1996 – голова обласного об’єднання гомеопатів.
2004 – лікар-вертеброревітолог, офіційний представник Київської клініки академіка І.М.Данілова.
Ірина Телька
Леонід Ілляшенко
Запрошуємо вас, шановні читачі, до перегляду щирого інтерв’ю з паном Леонідом Ілляшенком, поетом, чия творчість народжується на перетині болю втрати й сили духу. У розмові автор читає власні вірші, ділиться пережитим, розповідає про свої внутрішні переживання, маленькі радості та джерела натхнення. Це не просто інтерв’ю, це жива поезія в голосі людини, яка не дозволила війні зламати свою душу.
