Поминальні дзвони у лютневий день сумно та достойно проводжали в останню путь Івана Войцехівського. Його ім’я відоме у Новому Роздолі та й за межами. Активний та щирий, вмілий та добрий, усміхнений та шляхетний… Для нього вагоме значення мали слова – Україна, дім, сім’я, пісня, правда, мир і добре ймення впродовж життя. Великим бажанням Івана Фердинандовича було садити дерева. Саме так він, пройшовши довгий шлях своїми літами, бачив власний слід у рідному місті. Садити дерева для майбутнього, для краси, для того аби добрі та потрібні справи творили люди рідної землі.
Між датою народження 14 лютого 1927 року до дати завершення земного шляху 01 лютого 2025 року, вклалося майже у 98 років життя. Яке воно було? А таке, як погода – то сонце ясно сходить, то вітер дме в очі, то дощі ллють потоками, а то розвидниться у рідному небі та й стає на душі ласкавіше.
ЖИТТЯ У РИСЦІ МІЖ ДВОХ ДАТ
Між датами народження і смерти,
Між першим кроком й дзвонами удаль,
Є риска, що нічим не стерти,
У ній серцебиття і радість, і печаль.
У рисці тій багато є доріг
Й ключів, що відмикали долю…
Та завше є нескорений поріг,
А далі – … Небо й Божа воля.
У неї вклав всі кроки й працю рук,
Родинне дерево, що з гіллями любови…
Була чужа земля та сотні мук,
А вдома – пісня, що зове за видноколи.
У рисці тій життя не умістити,
Така мала, як вік на цій землі.
Та є бажання слід свій залишити,
Бо вороття немає з небесі.
Вдалось чи ні? Питання до душі
Чи пам’яті у квітах на могилі…
Життя вкладається у риску на хресті
Між датами, що Бог дає людині.
Галина Приріз, присвята Івану Войцехівському
Село Млиниська Жидачівського району є його рідною домівкою. Там були батько й мати, четверо, разом з Іванком, малих дітей. Та недовгим було тихе, хоч і обвіяне зимними вітрами бідності, дитинство хлопця. Тим паче, що згодом батько під час Другої світової війни пропав безвісти. Його ж самого у 1942 році було вивезено до Німеччини, де п’ятнадцятирічний хлопець став остарбайтером. Чимало української молоді було вивезено… Він, іще підліток, працював на швейній фабриці міста Трібес. Та його невпинний талант прагнув полегшити собі та іншим важке перебування на чужині. От і надумав хлопець організувати дівочий хор. Дебют відбувся у залі, що тулилася до їдальні. Були радісні сльози, трепет, що переплітався зі спогадами про дім та незнаними дорогами в чужій далекій країні. Кошти від таких виступів відправляли в український допомоговий комітет у Берліні для біженців.
1945 рік став роком повернення додому. Там Івана чекали мама з сестрою. Рідна земля дала сили для великих справ, бо він був задіяний у національно-визвольному русі, займався просвітницькою роботою. Також вдалося відновити театралізоване дійство «Різдвяний вертеп», а ще вперше у той час в історії свого села організував виставу «Василь і Маланка». Йому було присвоєне псевдо «Колос». Тоді молодий чоловік працював у поштовому відділенні та допомагав мамі господарювати.
Сім’ю створив маючи двадцять чотири роки. Разом молоде подружжя стало жити у Журавні. Та через дванадцять років Іван овдовів і залишився сам з трьома малими дітьми – сином Романом і доньками Ольгою та Марією, наймолодшій із них минуло лише чотири рочки. Важко було але міцність духу допомагала справлятися з побутом, вихованням дітей та роботою. Далі так склалося, що у 1963 році родина Войцехівських переселилася у Новий Розділ. До виходу на пенсію Іван Фердинандович працював майстром по ремонту контрольно-вимірювальних приладів на ТЕЦі РДГХП «Сірка». Активність ніколи його не полишала. Він був обраний головою профспілки, головою товариського суду та головою батьківського комітету у СШ № 1, де навчалися його діти.
Велика і невтомна любов до рідної України спонукала Івана Войцехівського поринути у громадсько-політичну діяльність. В Україні було проголошено незалежність, вирував дух патріотизму то й дуже хотілося збудувати країну міцною, вільною та квітучою. Попри велику потребу уваги, яку хотіли діти, він на виробництві з друзями організував осередок Товариства української мови імені Тараса Шевченка, а спільно зі священиком УГКЦ отцем Миколою Міджаком було створено церковний хор, та, важливо, що вперше були освячені цехи ТЕЦу. Долучався Іван і до будівництва храму у рідному місті. У той час він був уповноважений міською владою приймати пожертви від містян на будівництво пам’ятників Тарасу Шевченку та «Борцям за волю України». До нині у центральній бібліотеці зберігаються його записи хто і скільки коштів пожертвував. Іван Фердинандович був депутатом міської ради, співзасновником міської організації Конгресу Українських Націоналістів, членом Координаційної Ради товариства політв’язнів і репресованих, учасником хору «Заграва» та братчиком Всеукраїнського братства УПА. Він активно працював у виборчих штабах, бо прагнув кращої долі для держави.
Іван Войцехівський був людиною водночас тихою і запальною, був виважений у діях та небайдужий до справ у місті. Жив зі словом мудрости й бажання щоразу та щодня зробити щось добре й корисне. Любив завітати у бібліотеку, озирнутися на нові книги та й почати розповідь про власні сторінки у долі. Слухала його та вдумувалася, що вартує ставити у приклад його твердість характеру, невтомність і бажання діяти, творити, писати. Власне, що талант писати вірші допомагав Івану Войцехівському розповідати про хвилювання, велику любов до України та людей. Ідучи Новим Роздолом, спинявся біля пам’ятника Кобзареві, покивав головою, сховав смуток в очах, а вдома сів та й написав поетичні рядки:
ТВОЄ СЛОВО, ТАРАСЕ
Стою і чую твій голос, Тарасе,
Чую гучне биття слова твого,
Голос, який ніколи не згасне
У серцях народу рідного твого.
Роки минуть і тисячі літ,
Тарасе, ти житимеш вічно,
Бо слово твоє, як граніт,
Міцне й невмируще одвічно.
Слова чисті, як тая сльоза
І гучні, мов ясна блискавиця,
Колючі для тиранів і зла,
Для тих, що лукавії лиця.
Слово твоє вело нас завжди
До боротьби за правду й свободу,
За кращу долю без гніту й журби
Твого знедоленого народу.
Ти дух нації свого народу,
Дороговказ і просвітитель.
Ти символ правди і свободи,
Душ наших покровитель.
Доки житиме наша планета,
Україна і люд всього світу,
Твоя слава не буде забута,
Вона житиме од віку до віку.
На честь відкриття пам’ятника Т.Г.Шевченку в рідному місті у 1997 році
Здається, що зовсім недавно Іван Фердинандович приходив на літературні читання у бібліотеку-філію № 1, у нашу Слов’ярню, що на вул. Лесі Українки, 17 . Уже ноги втомлені, уже слух притишений, уже очі не так ясно бачать рядки в книгах. Та була ще сила життєва і бажання стрічати ранки, вітатися з людьми й дякувати Богу за свій щедрий життєвий вік:
Боже! Подяку складаю Тобі,
Що довгі роки життя дарував.
Я часто вклоняюсь в молитві Тобі
Щоби й вечір добрий зіслав.
За тиждень часу двоє учасників Літературного Креденсу Барви відлетіли білими птицями у засвіти. Валентина Косів та Іван Войцехівський, були першими його учасниками, першими писали вірші та читали їх з великим запалом та особливою інтонацією. Вони перші вважали, що літературна спільнота – це осередок інтелігенції у Новому Роздолу. Так і сталося, бо цей літературний проєкт діє уже двадцять п’ять років. Звісно, що вірші перших літераторів Новорозділля є пошанованими і їх ніхто не забуде, бо вони залишились у книгах та альманахах.
* * *
Змовк… Заплющив навічно очі…
Але слово тихе говорити схоче.
Воно промовиться дощами,
Вітром тихим межи нами…
Воно у дереві та плоді,
У цвіті ніжнім при погоді
В колоссі житньому зерном
Чи у родинності зелом…
Воно у віршах, що лишив,
Бо в них поет так справжньо жив.
Галина Приріз,
керівниця Літературного Креденсу Барви м. Нового Роздолу
